Навесні 1851 року відбулася така велична церемонія, як жодна в історії світу.
Під дахом палацу, зведеного зі швидкістю, з якою могли змагатися лише казкові споруди часів Аравійських ночей, і чия сміливість дизайну та витончена делікатність деталей одночасно сформували вибачення та виправдання епохи, яка, як вважалося, була більше присвячена захоплюючим заняттям комерцією, ніж культивуванню тих мистецтв, які так яскраво висвітлювали інші часи, були зібрані продукти цивілізації Всесвіту. Кожна країна в Європі і, меншою мірою, кожна чверть земної кулі були представлені тут у своїх мистецтвах і науках, у своїй торгівлі та своїй промисловості. Пом’якшення міжнародних упереджень і збільшені засоби зв’язку, які стали результатом майже сорока років безперервного європейського спокою, підготували шлях для великого з’їзду всіх націй у цьому храмі мирного прогресу; де світловолосий син крайньої Півночі міг би з захопленням дивитися на блискучі очі та воронені пасма андалузької дівчини, де національності, які найбільше ворогували, зливалися в спільне братство людства і де найзакореніліші забобони були стерті, незважаючи на них самих, у присутності genius loci.
Урочисте відкриття цієї сцени більш ніж легендарної пишноти та більш ніж східної пишноти було вдячним завданням цієї милостивої леді, чиє чисте домашнє життя, не менше, ніж її високі громадські чесноти, зробили її ім’я символом у серцях її підданих із найвищим із безкровних тріумфів, оскільки відтоді це стало суворішими та жахливішими досягненнями.
Яким би глибоким не був її інтерес до цієї сцени, це все ж посилилося через роздуми про те, що поряд із нею і поєднаний з нею зв’язком, майже невідомим у колишніх союзах королівської сім’ї, стояв ініціатор схеми; він, чий добре культивований розум задумав і чия віра в своїх ближніх дозріла, незважаючи на знеохочення та спротив, такий гігантський план, що його провал був би такою ж ганьбою, оскільки його успіх виявився вищим за найоптимальніші очікування.