Укуси, найтяжчі, стали звичним явищем у таборі, і чоловіки фактично йшли на службу босими ногами, бо більше не могли змусити їх, опухлих і покалічених, взути пошарпані та гнилі черевики. Не дивно, що в умовах такого ускладнення жалюгідності й страждань хвороба й смертність мали розвинутися до тривожної міри; що лікарні повинні були стати переповненими, а могильники задихнутими. Але завжди буде предметом вдячності Авондера та захопленого захоплення тим, що, оточені нестатками, хворобами та смертю, непохитна стійкість війська ніколи не була похитнута, що вони все ще боролися і все ще витримували; «рідко», як це було найбільш щасливо виражено, «зневірений і ніколи не впадаючи у відчай»; все ще дивлячись на єдину велику мету і розмірковуючи зі спокоєм і покорою про всі можливі випадки, крім одного, — зняття облоги. Справді, така ідея, здається, ніколи навіть не виникала, або, якщо виникала, була відкинута з обуренням як альтернатива, гірша за найгіршу, яка могла статися. У грудні та січні лихоліття армії досягло апогею. Незважаючи на всі зусилля з боку Конмісаріату, незважаючи на раду допомогу, надану французами, які самі постраждали гірше, ніж будь-коли було відомо, але чия перевага в чисельності дала їм змогу використати значну кількість людей, щоб допомогти нам у прокладці доріг і в транспортуванні харчів і палива на фронт; незважаючи на щедрість і самозречення полкових офіцерів, які в незліченних випадках приносили в жертву своїх битих коней Авіту подібний предмет і щипали себе, щоб сприяти комфорту тих, хто був під їхнім командуванням, сам голод тепер часом додавався до довгого списку солдатських страждань.
Лікарні в Скутарі були швидко заповнені виснаженими тілами тих, хто став жертвою меча, опромінення, втоми та голоду; і, на деякий час, ще швидше спустошився завдяки заміні вузького ложа болю й лихоманки на більш спокійне й безтурботне місце спочинку — могилу.