Тепер полковник Ліндсі з особливою хоробрістю очолив атаку на росіян, які невдовзі повністю відступили, а гвардійці, до яких приєдналися чоловіки з усіх видів полків, підбирали амуніцію у мертвих і вмираючих ворогів, з яких вони стріляли у величезні колони, що відступали, спричиняючи їм найстрашнішу бійню. Підбадьорюючи один одного та захоплені невимовним ентузіазмом, славетний маленький загін просунувся надто далеко й не виявив своєї фальшивої позиції, доки деякі з їхніх людей не впали застреленими ззаду. На мить здалося, що резерви, не помічаючи їх, стріляють у них; але наступного дня пролунав крик: «Росіяни — ми відрізані!» «Я бачив, — каже офіцер, якому пощастило втекти з цього жахливого геет-апена, лише для того, щоб пізніше того ж дня взяти участь у ще одній і більш рішучій атаці, де він знову, здавалося, мав чарівне життя, — я бачив навколо мене море російських кашкетів, і вогонь був величезним». Ті з його товаришів, яким вдалося, як і йому, знову повернути свій відчайдушний шлях, тепер приєдналися до офіцера, який збирав кілька людей, і всі вони, отримавши свіжі боєприпаси, на чолі з герцогом Кембриджським знову рушили в атаку. Тут, як і раніше. Гвардійці та лайнери були змішані разом і утворили, так би мовити, один полк; бо в темряві й сум’ятті, спричинених туманом, і з кожним рухом, утрудненим густим хмизом, який у той час покривав усе поле, окремим особам було неможливо згуртуватися до своїх відповідних корпусів; і єдиною думкою в кожному серці було те, в якому напрямку може бути ворог, якого слід атакувати, чи товариш, якому потрібно допомогти. П'ять батальйонів, надісланих генералом Канробертом під командуванням генерала Боскета, прибули на місце дій і зайняли місце праворуч від британців. Це була кульмінаційна точка битви. Французька піхота складалася з батальйону зуавів і деяких інших елітних корпусів; і ці чудові війська тепер енергійно атакували росіян, які вже колихалися, вістрям багнета. Тричі вони з неймовірним запалом кидалися на тісні й важкі легіони московитів,
але лише після третього нападу впертий ворог нарешті похмуро відступив і здав землю, яка була вкрита його власними мертвими та пораненими.
Полковник Гемблер був поранений під час того, як підняв свої дві вісімнадцятифунтові гармати, але командування ними перейшло до полковника Діксона, офіцера, який впорався з ними з такою смертельною ефективністю, що було видно, як довгі смуги орали крізь російські колони під час кожного вистрілу; і ворожі гармати, які намагалися відповісти, були швидко демонтовані та зроблені непридатними.