Туреччина від її безпринципного нападника або для зменшення переваги в Чорному морі держави, чия ціль на загальне панування та чиї тенденції до комерційної ексклюзивності були однакові для страху, саме тут обидва питання отримали своє вирішальне вирішення. Севастополь був для Порти не меншою і тривожною загрозою, ніж володарка морської переваги Евксина. Його віддалене положення, захищене: «фейською природою»_ і політичним статусом Сходу, від цікавих спостережень інших держав, створювало особливі умови для будівництва та накопичення кораблів і військового спорядження, тоді як його чудова гавань слугувала і схованкою, звідки можна було кинутися на нічого не підозрюючу здобич, і недоступним місцем для відступу в разі небезпеки або відсічі. Його важливість була проілюстрована нещасливою та ганебною подією в Сінопі, але не випливає з неї, коли російський флот значно переважаючих сил, порушуючи урочисті зобов’язання, безпідставно та по-варварськи знищив кілька турецьких суден, що стояли на якорі, мирно не усвідомлюючи небезпеки.^ Більшість винних у цій жорстокій бійні пішли віддавати свої порахуйте тому Богові, чиє ім’я так часто згадували, щоб освятити злочини, найогидніші для його природи, і ця міркування може пом’якшити обурення, з яким сучасний оповідач згадує таку жахливу операцію. Останній згасаючий крик з уст героїчних турків, що вміли вмирати, але так і не навчилися поступатися, знайшов суворий і страшний відгомін у всесвітньому крику помсти, який піднявся з приголомшеного Заходу, як тільки стало відомо про фатальну розвідку.
Вважалося, що знищення Севастополя могло спокутувати мерзенне обурення, якому його стіни обіцяли безкарність, а експедиція до Криму стала фатальним і необхідним підвісником для розправи над Сінопом.