Весна 1855 року, експедиція до Керчі та штурм 18 червня

Мабуть, ніщо так не викликало інтересу й цікавості наших власних офіцерів, як нагода, надана їм при цій нагоді зустрітися й провести огляд з особами відповідного рангу на російській службі. Висока осанка та ввічлива поведінка цих джентльменів були темою загального зауваження в таборі, щоразу, коли обговорювалися випадки перемир’я: ці якості також не викликали подиву у тих, хто знайомий з російською військовою системою. Виходячи здебільшого з вищих класів і поєднуючи спеціальну підготовку, яку вимагає його професія, розумовий розвиток і ті більш витончені досягнення, які, що б там не було сказано протилежне, не суперечать ні найдосконалішим технічним знанням, ні найбезрозважнішій особистій сміливості, — російський офіцер для своїх людей є передусім тим же, що людська душа для людського тіла. Солдати, масово зібрані з кінцівок імперії та підкорені, з моменту, коли їх виривають із домівок, залізній дисципліні, яка посилюється суворим і нестримним застосуванням тілесних покарань, швидко стають частинами однієї величезної системи та колесами однієї величезної машини, яка зі своєї маси вражає та чудова у своїй адаптації до певних вимог, але не має достатнього пластичності та в оригінальній силі. Саме офіцери вдихають дух життя в цю неживу форму, викликають її приховану енергію, керують її таємними пружинами, керують і контролюють її дію: саме офіцери змінюють vis ineriicB, пасивна впертість російського солдата, у ще більш наполегливу й уперту атаку; і переконати його, незважаючи на поразку, що він не переможений. Якщо оборона Севастополя була, як, безсумнівно, підтвердить історія, найбільш вміло спланованою, найбільш енергійно проведеною, найрішучішою, навіть не суворою, тривалою, то найбільша частка заслуги, безсумнівно, належить офіцерам гарнізону, які встановили таке моральне верховенство над військами під своїм командуванням, що жодна праця не здавалася виснажливою, жодне підприємство нездійсненним, якщо це буде здійснюватися під їхньою егідою. Якщо в кожній битві, яка відбулася в Криму, російські колони, скошені, розчавлені та розбиті пекельним вогнем артилерії, поверталися до атаки через довгий час після того, як успіх став неможливим, і відступали з міцністю й організованістю, які трепетно ​​переслідували, то це тому, що їхні командири першими сміливо протистояли небезпеці і останніми уникали її. Їхня поведінка з військовополоненими, які потрапили до їхніх рук, загалом відрізнялася лагідністю та людяністю; і неодноразово найвище командування не відмовлялося від данини щедрого захоплення бравими вчинками та високою кваліфікацією своїх могутніх ворогів. Знищення «Тигра», різанина в Сінопі та різанина в Ханго — ось темні плями, які спотворюють цю картину, і, ймовірно, будуть наполягати всупереч її точності; але, хоч як сумно і ганебно для російської зброї ці спогади, безсумнівно, є, провина, належна їм, більш справедливо пов’язана з пороками варварської системи, ніж з характером окремих осіб.