Мабуть, ніщо не має більш м’якого чи гуманного впливу, ніщо так не здатне пом’якшити злобу та пробудити найкращі почуття воюючих сторін, як перемир’я для поховання мертвих. Поставили віч-на-віч с виконуючи однакові побожні обов’язки товаришів, які загинули в справі, яку обидва однаково вважають священною, найзапекліші вороги повинні на деякий час визнати звичайну людяність, яка одягає їх усіх — повинні відчути, що, зрештою, ті, кого вони зустріли вчора в смертельній боротьбі, і ті, з ким вони будуть боротися за саме життя завтра, є людьми однакової форми та пристрастей; що тверда, холодна глина, яка колись відповідала такою ж ненавистю на їхню власну непокору, і яка зараз не відчуває більше ворожості чи любові, ніж вони самі, чи ще до іншого сонця, одного разу в житті та енергії, радувала дім, такий же дорогий і щасливий, як їхній власний; де сестра оплакуватиме героя своїх мрій, — де материна сивина зійде з скорботою в могилу, — де більше ніколи не посміхнеться дорожча за всіх на землі.
І люди, в яких, хоч і ледь помітно, пробудилися такі думки, не забудуть про них, навіть коли заллється кров і блисне меч, — не відмовляться від крику, не відмовлять допомоги чи голосу потіхи пораненому ворогові.