Цей блискучий наступ гвардійців був справді переломним і вирішальним моментом битви. Легка дивізія, захопивши редут, зменшилася чисельно і, виснажена виснажливим підйомом на висоту, отримала виснажливий залп від маси росіян, які стояли над нею, і яких помилково прийняли за французів, і були змушені залишити своє важко здобуте завоювання. Коли вони відступали вниз по пагорбу, вони зустріли наступаючих гвардійців, які були змушені стримати вогонь, щоб уникнути нападу на власних товаришів, і, коли один із розбитих полків відкинувся на фузилерську гвардію, кинув цей корпус у значне замішання, під час якого він зазнав жахливих втрат як в офіцерах, так і в солдатах. Однак, незважаючи на ці недоліки, решта бригади продовжувала підйом на заляпану кров’ю висоту, серед жахливих видовищ і звуків, у такому стійкому порядку та з такою холодною рішучістю, що надавало штурму жахливо міцної позиції всі аспекти ідеального парадного руху. Ентузіазм чоловіків був невимовний. «Якби я не бачив цього, — розповідає гвардійський офіцер у листі додому, — я б не повірив у незламність наших поранених і вмираючих. Коли ми просувалися, ми пройшли повз бідолашного хлопця з відбитими обома ногами. Він кинув у повітря жменю пилу й сказав: «Благослови вас Бог». Охоронці; Дайте це їм, мої хлопці.* І наш хірург сказав мені, що жоден поранений не скаржився, і що лише одному чоловікові потрібен бренді, щоб підтримувати операцію».
Інша розповідь розповідає про цю історію: «Вони (гвардійці) не зробили жодного пострілу на відстані від 150 до 200 ярдів від укріплень. Батарея з вісімнадцяти і двадцяти чотирьох фунтів була попереду, а рій стрільців позаду неї. На щастя, вогонь противника був надто сильний, він проходив над нашими головами; усі вбиті люди були вражені. Коли ми відійшли приблизно на п'ятдесят ярдів від окопу, ворог повернув хвіст, залишивши нас господарями батареї та дня».