Після чудес доблесті та надприродних зусиль у боротьбі до останнього, Пугачов, залитий російською кров’ю та кров’ю, був змушений шукати порятунку у втечі. Неушкоджений серед тисячі небезпек, які загрожували його життю; Врятований від усіх спрямованих проти нього куль, списів і мечів, він пірнув у Волгу, переплив річку й утік у пустелю, де випадково опинився на диких берегах Узему, у тому самому знайомому йому місці, звідки вісімнадцять місяців тому почалася брехня під час його жахливої експедиції. Втомлений, стурбований, втративши свою армію, своє багатство та своїх найвідданіших підлеглих; полюваний у всіх напрямках, але не пригнічений, він знайшов притулок у дикій печері, прихованій величезним каменем, що носить його ім’я й донині, і в якому були лише кілька друзів, які, однак, незабаром були змушені розійтися. З усіх його партизанів, відірваних від нього жахом, втомою, бідою і всесильним голодом, залишилося тільки три козака Дворогофа Ільця; Чумакоф і Фідулеф з лайк. Усі троє неодноразово давали йому найяскравіші докази своєї відданості; і завжди ризикували своїм життям заради нього та його народної справи; всі троє, здається, до останнього користувалися його довірою. Однак нарешті, налякані спільною небезпекою та похмурими перспективами на майбутнє, вони почали коливатися; вони відзначили один одному повне прощення і винагороду, запропоновану імператрицею тому, хто мав би видати їхнього начальника росіянам. Після деякої консультації нижчі почуття людської природи взяли гору, і вони вирішили купити власну безпеку жертвою свого вождя; але таке було магічне панування, яке Пугачов виявляв над кожним, хто вступав з ним у контакт, що хоч вони були, крім нього самого, найсміливішими, усі тремтіли, щоб він не запідозрив їхній намір. Один з них, сидячи поруч з Пугачовим, натякнув йому на небезпеку, якій він піддається, і на неможливість її уникнути, якщо він все-таки відмовиться благати про милість імператриці. При слові «милосердя» Пугачов, хоч і принижений і змучений своїми нещастями, здригнувся, як тигр, і вихопив гострий кинджал, щоб встромити його в серце свого удаваного друга; коли двоє інших козаків, які вже неспокійно спостерігали за всіма його пересуваннями, наскочили на нього і після відчайдушної боротьби роззброїли, закріпили й негайно повели до табору генерал-майора Самарова, що стояв на той час зі своїм корпусом на березі Лайка. Звідти його в ланцюгах потягли до міста Лайцкой (нині Уральськ), а незабаром до Симбірська. Звідси, за чітким наказом генерала Паніна, його привселюдно прогнали через всю пограбовану ним країну до Москви, зачинивши в залізній клітці під супроводом загону солдатів.
Повстання Пугачова
сторінка 136/204