Пугачов, мабуть, мав якийсь таємний і незрозумілий шарм, щоб водночас боятися й плекати себе. Навіть у той час, коли переможне військо тиснуло його неспокійною діяльністю; коли через втрату кількох боїв його сили скоротилися до 4000 чоловік; і він сам, змушений постійно змінювати своє помешкання; сам його вигляд творив чудеса; лише від його голосу в районах, де він ніколи раніше не був, люди стікалися до нього, вбивали своїх лордів і визнавали його своїм сувереном і господарем, з якоюсь відданістю, яку важко описати і яка перевершує всі віри. Зрештою, хоч і був переможений, він, здавалося, склав найнебезпечніший зі своїх планів; він переправився через Волгу, поступився ворогам і вирішив йти на Москву. До нього переходили цілі області; у тій столиці панував найстрашніший жах, велика маса російських кріпаків жадала його приходу; і якби він дійшов до Москви, ніщо б не могло встояти перед ним, оскільки слава про його геніальність і перемоги, сильно збільшені, була перед ним. Деякі автори наважуються стверджувати, що він мав більше шансів на кінцевий успіх у своїй другій спробі завоювати Москву, коли він визрів у своїх планах, ніж у першій. Щоб перевірити його успіхи і переконати народ у його самозванці, його першу дружину Софію (другу, з якою він одружився на Лайцькому), за особливим наказом Катерини II було виявлено на Дону й послано назустріч йому привселюдно. Співбесіда відбулася. Вона налетіла на нього несподівано, але мета хитрості не вдалася. Пугачов ні на мить не втрачав присутності духу; і, побачивши її, він сказав своїм друзям: «Потурбуйтеся про цю жінку; Я знав її чоловіка; він був дуже добрий до мене; бідолашне створіння часом божевільне».
Але ось настав час, коли Пугачов стрімко наближався до завершення своєї доти успішної кар'єри.