З цих зухвалих претендентів, яким російські священики більш-менш побічно сприяли, першим був швець Воронець; другий — рядовий дезертир з полку Орлова; третій — Стефано Пікколо, люйрієць, австрійський дезертир із хорошою адресою, який займався хірургією в Туреччині; четвертий — кріпак знатного роду Воронцових* і п'ятий — зловмисник, що втік з іркутської в'язниці. Лише один із них, третій за чергою, Стефано Пікколо, якому пощастило більше, ніж іншим, накопичив деяке багатство і втік, мабуть, через те, що спробував обманити себе не в Росії, а в країні чорногорців, під турецьким пануванням.
Однак, незважаючи на всі ці неодноразові невдачі та жахливий приклад відплатного правосуддя, який таким чином був наданий, елементи повстання все ще існували; відкинуте духовенство, козаки та деякі розчаровані російські вельможі були зайняті таємною підготовкою серйознішого та грізнішого спалаху, і збиралася жахлива та несподівана буря.
Людина, чиє ім'я змусило всю Росію здригнутися до основи, — людина, чиї мужність, підприємливість, здібності, наполегливість, а також лютість, лицемірство та огидні ексцеси ще будуть розказані, — заслуговує на особливу увагу, хоча обсяг цієї праці не дає місця для пояснення багатьох цікавих фактів.
Іхмелян Пугачов, син рядового козака Ізмайлова, народився в 176 році в Сімовейську, на березі Дону, в громаді станиці козацької Зінвільської, служив під командуванням фельдмаршала Апраксина в семирічній війні і здійснив похід 1769 року проти турків. Після облоги Бендер, де він відзначився своєю хоробрістю, він вирішив, з незрозумілих поки що причин, залишити військову службу; але, не отримавши на це питання задовільної відповіді, він дезертирував, поїхав до Польщі, де був гостинно прийнятий і опікувався деякими священнослужителями греко-руської церкви на Поділлі.
Сховавшись і заховавшись у цьому усамітненому місці, він прийняв релігію Роскольників — російську пуританську віру; давня громада грецької церкви, заснована деякими фанатиками в дванадцятому столітті, які повинні були суворо дотримуватися Нового Завіту;
PU&ATCHEF. 189 громада, переслідувана Петром Великим і його предками і зневажена більшістю російського народу не за нікчемні відмінності в церемоніях їхніх обрядів, а за особливий звичай, який до цього часу, як кажуть, поширений серед них, про який пристойність забороняє мені згадувати. Жорстокі переслідування цих фанатиків, відомих своєю великою цнотливістю та стриманістю, спричинили в Росії такий самий ефект, як і скрізь за подібних обставин: значно збільшилася, замість того, щоб зменшити їх кількість, особливо у віддалених частинах Російської імперії.