Гонта

Тим часом російська імператриця, занепокоєна прогресом барських конфедератів і довідавшись про непорозуміння між Феліціаном Володковичем, єпископом-митрополитом об’єднаної Грецької Церкви, та Мельхіседеком Яворським, настоятелем розкольницького монастиря греко-руської віри, вирішила скористатися цією обставиною, щоб досягти остаточного й постійного роз’єднання, і таким чином полегшити повстання простого народу проти дворян. Тому вона розіслала своїх посланців у всі греко-російські монастирі, розташовані здебільшого в віддалених місцях у глибині лісів Тасміни, а також на кордонах українських степів. Ці делегати за своїми підступними порадами, як ми вже згадували, були початковими авторами і підбурювачами повстання Залізняка. Але для неї вважалося надзвичайно важливим заволодіти містом Умань, у якому знайшли притулок велика кількість дворян, щоб мати опору для того, щоб дати дієвий поштовх повстанню; і це здавалося неможливим зробити без згоди та співпраці Гонти. Залізняк на чолі гайдамаків оволодів Медведівкою, Забатинням, Смілою, Звинигородом, хитрощами захопив замок Лисянку та ще кілька місць. Потім він продовжив марш на чолі своїх загонів, роздаючи зброю селянам, і, очолюваний численними священиками-розкольниками, прибув поблизу Уманя. Ґонта, ватажок козаків, отримавши підозру, Младанович повідомив йому про це та звинуватив у зловживанні вірністю війська під його командуванням. Ґонта виправдовувався протестами вдячності й поновив свою присягу на вірність перед своїми козаками, вишикуваними в стрій. Довіра, яку раніше мав до нього Младанович, була відновлена ​​цією публічною заявою; і він послав його з одним із своїх друзів переправити провізію в місто, на той час переповнене втікачами, і дати бій бандам Залізняка. Протягом цього часу генерал Ніссе, який у той час був головним командувачем у цій країні, вивів свої війська з міста відповідно до секретних наказів, які він отримав. Він також таємно спонукав наслідувати його приклад прусського майора, який опинився по сусідству з метою закупівлі коней; так що в місті залишилася дуже невелика кількість солдатів, здебільшого інвалідів, яких не можна було відкрито вивести в такий короткий термін, не викликаючи тривоги у мешканців. Ці солдати були принесені в жертву. Треба було вирішити політичну проблему, і кров кількох немічних чоловіків не могла бути пошкодована під час роботи макіавеллівських рад кабінету міністрів Санкт-Петербурга. Після відступу конфедератів, виведення регулярних військ і відходу Гонти раптовий жах, темне передчуття майбутньої загибелі охопило кожне серце.