Частина 11

Одного разу з ласки російського директора Урядового лісу нам було надано дозвіл на постріли. Єгер графа Біспінга, який, як я вже казав, був завзятим і досвідченим спортсменом, через повстання був змушений віддати свою рушницю цьому самому директору; і не звичайним задоволенням прийшов до нас одного дня, наприкінці квітня), із повідомленням від директора, у якому говорилося, що, якщо ми з графом хочемо постріляти вальдшнепа, ми маємо бути в його домі до п’ятої години вечора наступного дня. Граф спочатку не хотів прийняти цю пропозицію, побоюючись, щоб він таким чином не скомпрометував директора чи себе; і що шум вогнепальної зброї в лісі може призвести до зіткнення з російськими солдатами. Але після подальших роздумів, відчуваючи впевненість, що директор не надіслав би таке повідомлення без достатнього повноваження, він погодився піти. Відповідно, о четвертій годині ми вирушили на старий поштовий візок без ресор і пару коней; і невдовзі добрався до затишного дому директора, який за походженням був німцем, розумною та приємною людиною. Він запропонував нам каву та сигарети; і показав нам свою приватну кімнату, обвішану різними трофеями його успіхів у погоні: рогою головою лося, меншою головою косулі, бивнями дикого кабана, шкурами лисиці та ведмедя. Я також побачив на стенді кілька корисних двостволок і рушниць версії 7 у чудовому порядку. Його спорядження було на кшталт німецьких спортсменів, які завжди носять із собою ігровий мішок, як залізничну дорожню сумку; пороховий ріг витончено підвішений навколо плеча на зеленому шнурі (такому, як ми використовуємо в Англії для венеціанських жалюзі) з великими зеленими китицями. Фляжка переноситься в сумці. Рушниця має гарно прикрашену ремінцю (зазвичай виготовлену з камвольної тканини кимось чесним рукою), за допомогою якої її носять на шиї; і це, на мою думку, дуже заважає.