Тоді він дав знак двом солдатам підійти, здерти з мене пальто, жилет і чоботи й уважно оглянути кожну частину. Побачивши, як вони заглядають у мої чоботи, я сказав шефу поліції, що англійці не мають звички носити гроші чи листи в своїх чоботях. «О ні, — сказав він, — я був в Англії і досить добре знаю побут англійців».
«Якщо це так, я думаю, ви, мабуть, засвоїли, що жодна людина в Англії не вважається злочинцем, доки її злочин не буде доведено. Чому ви не запам’ятали урок?»
Коли робота з роздягання мене закінчилася, чоловіки продовжили пакувати наші портманте і залишили мене сидіти на місці, час від часу дивлячись на мене й гадаючи, очевидно, що має статися далі. Як тільки все було готове до вивезення, начальник поліції обернувся і сказав мені: «Давай, сер, одягайся».
«Ні, я нічого не робитиму. Ви привели мене в такий стан своєю поведінкою, яку я вважаю найбільш несправедливою. Я залишу вас вирвати мене з цього, як можете».
Після цього німецькому слугі було наказано зробити те, що потрібно; і, якби я не допомагав йому час від часу, я вважаю, що його тремтячі руки ніколи б не впоралися з цим завданням.
«Чому pauvre Anglais такий злий?» — глузливим тоном запитав графові начальник поліції. «Здається, він дуже злий».
«Я злий, — відповів я, — через порушення справедливості, яке здійснюється під ім’ям закону».
Лікуванню подібним він піддавався багато днів. Про це наведено повну інформацію — стор. 142-214 — але розповідь надто довга для цитування. Його порятунок був результатом того, що троє англійських туристів, які випадково проходили через Гродно, почули, що один із їхніх земляків ув'язнений. Ними були преподобний В. Г. Кларк, співробітник і викладач Трініті-коледжу, Кембридж, і публічний оратор; пан В. Ллойд Беркбек, співробітник Даунінг коледжу, Кембридж; і третій член Оксфордського коледжу Балліол. Містер Кларк написав лорду Напіру, британському послу в Санкт-Петербурзі, а пан Біркбек — містеру Вайту, віце-консулу у Варшаві; і таким чином було забезпечено його звільнення. Але його господар був засланий на кордон Сибіру. Про свою остаточну долю пан Андерсон пише: