Покажчик

як мертвий безживний білий. Ми гуляємо щодня, і тільки-но важкі подвійні двері, які фактично закривають наш дім, відчиняються, як півдюжини величезних гончих з глибокою ротою стрибають крізь глибокий сніг, щоб нас зустріти, долаючи, з першою незручною ласкою, когось із нашої групи, ледь такого високого, як вони самі, і навіть оточуючи найбільших масою важких демонстрацій, яким важко поставити твердий фронт. Іноді ми їдемо второваною дорогою, де селяни з грубими возами, які зазвичай складаються з меншою кількістю заліза, ніж носив би англійський робітник у своєму взутті, проїжджають по дев’ять-десять осіб; так часто, як і не сором'язливий водій, який тримається на ельфійських замках, додаючи власної ваги вже перевантаженому маленькому конячку - або де спритна селянка, у високому кашкеті й чистому дублянці, занурюється півноги високо в глибокий сніг, щоб дати вам місце, і, киваючи, показуючи білі зуби, весело еякулює Terre hommikust або «Добрий день». Або ми йдемо по такій вузькій стежці в лісі, що йдемо один за одного, як дикі індіанці, а великі собаки потопають у снігу, намагаючись пройти повз нас. Це край сосен — високих, прямих батальйонів — їхня кора гладка, як щогла корабля — їхні гілки правильні, як драбина, міняючись лише на дюйм в обхваті на п’ятдесяти футах росту — на милі перериваються лише похиленим, ніколи не кривим деревом — з армією міцних ліліпутів, що гуртуються навколо їхніх баз — п’ятдесят голів починаються там, де один ярд світла допускається. Що станеться з усією обрізкою, обрізанням і навчанням — днями дорогоцінної праці, витраченими на наш власний ліс? Природа тут робить все це, і незмірно краще, для своїх волонтерів, які стоять ближче, ростуть швидше та злітають вище, ніж дбайливо посаджені та пересаджені діти нашої землі. Тут і там голий зубчастий стовбур і килим зі свіжозрубаних гілок під ним показують, як якийсь селянський їжак займався спортом, який у нас піддавався б законам, а саме: сів верхи на одного з цих лісових гренадерів, обрубуючи кожну послідовну гілку.