Частина 5

У п’ятницю вранці, 6 березня, ми вирушили на поштовому вагоні до Верейкі, одного з графських заміських будинків, на південь від Німану, приблизно за тридцять англійських миль від Гродно. Два вагони, які під’їхали до дверей через годину після призначеного часу, нагадували шотландські вози сіна. Один із них був запряжений четвіркою грубих коней в ряд, а другий — трьома. Швидка швидкість, з якою вони мчали галопом жалюгідними дорогами, була справді дивовижною, а сильні поштовхи, яких при цьому зазнали пасажири, оскільки фургони не мали ресор, можна краще уявити, ніж описати. Наш прогрес спочатку був досить повільним; нерівний тротуар вулиць змушує їх проходити майже пішки, а перешкоду на мосту через Німан нелегко подолати. Через цю частину Німана є два мости; один, трубчастий міст, для залізниці на Варшаву; другий, як його називають, літаючий міст, але має дуже відмінну конструкцію від тих, що носять таку саму назву, з якими мандрівник по Рейну знайомий у Бонні, Кенігсвінтері та Нойвіді. Як, мабуть, читач знає, рух мостів через Рейн здійснюється за допомогою течії та контролюється ланцюгом, прикріпленим до корми двох барж, що підтримують платформу мосту, а потім, проходячи через високу дерев’яну раму, тягнеться через серію човнів, розташованих з інтервалами вгору за течією, і кріпиться на кормі самого заднього човна до дна річки. Німанський міст також приводиться в рух. потік; але, замість того, щоб бути прикріпленим до човнів, його курс, від одного берега до іншого, контролюється міцним тросом, який проходить на роликах через два вертикальні стовпи, закріплені з кожного боку мосту, і кріпиться з кожного кінця до брашпиль по обидва боки річки. Німан у цій точці не вдвічі такий широкий, як Рейн, інакше такий спосіб змусити міст хитатися туди-сюди був би неможливим. Платформа, яка складає підлогу мосту, прокладена над двома міцними баржами, подібними до барж на Рейні, і достатньо великими, щоб під час кожної поїздки перевозити вози, коней і піших пасажирів. На даний момент там не могло бути менше сотні пасажирів і чотирнадцять чи п'ятнадцять возів і возів, крім наших власних. Це строкате зібрання, зібране, звичайно, дуже щільно одне до одного, являло собою сцену безнадійної плутанини. Дійсно, наша сторона не зазнала особливих незручностей, оскільки перевагу було віддано поштовому вагону, в якому нас везли. Але ті, хто йшов слідом, могли здобути міст лише загальною боротьбою; чоловіки, жінки і діти, солдати і селяни, що штовхалися і сварилися, лаялися, кричали — кожен прагнув першим дійти до нього. Двоє з групи особливо привернули мою увагу, селянський хлопець і єврейка років п'ятдесяти, кожен провадив коня та чотириколісний віз до мосту. Жінка спочатку була досить завчасною, але хлопець, поки вона сперечалася з управителем мосту, зумів поставити свого коня та воза перед нею. Після чого жінка, щойно це помітила, жорстоко вдарила його коня по голові, а потім з такою ж люттю накинулася на самого хлопця, дряпаючи йому обличчя та штовхаючи ногами. Хлопець не забарився заплатити їй її власною монетою, і послідував звичайний сірник, мабуть, на потіху глядачам. Але посеред бійки хлопець усе ще пам’ятав про свою головну мету і, використавши нагоду, зумів вистояти на мосту. Жінка теж пішла слідом і хотіла б відновити змагання; але, вважаючи це нездійсненним, задовольнилася тим, що виливала безперервний потік образи на об’єкт свого гніву. Так зване управління мостом, як, власне, і є управління всім іншим у цій країні знаходиться в руках євреїв. Але, якщо збереження порядку було частиною контракту, то сьогодні це точно було скасовано. Можливо, там були присутні офіцери, чиїм обов’язком було охороняти порядок, але я не бачив жодного. Дійсно, для цього потрібен був цілий полк поліцейських, щоб витримати тиск нетерплячого натовпу.