Один із моїх особистих друзів повідомив мене, що з нагоди широкого розповсюдження голоду в цьому регіоні кілька років тому уряд передбачив забезпечення бідних зерном. Він випадково був присутній, коли урядовець, призначений розвідати про становище бідних у місцевості, де він перебував, прийшов до будинку бідного чоловіка, який, як він знав, був бідним. На його подив, у відповідь на запит чиновника, чи потрібна йому допомога, він сказав: «Ні». Чиновник був не менш здивований і змінив форму запитання, але все одно отримав ту саму відповідь. Він почав міркувати з цим чоловіком щодо безглуздості не скористатись положенням, яке взяв уряд для постачання їм кукурудзи безкоштовно; але чоловік все одно стверджував, що йому це не потрібно. І явне фіантропство чиновника було повністю збито з пантелику явним незалежним духом селянина. Коли чиновник пішов, мій друг здивовано запитав його: «Як це?» Вам і вашій родині загрожує голодна смерть, а ви кажете, що не бідуєте. Не можу зрозуміти. — ми бідуємо. Але будь-яка допомога, яку може надати уряд, багато залишиться у тих, через чиї руки вона вперше пройде; те ж саме буде робитися знову і знову всіма тими, через чиї руки він повинен проходити послідовно, перш ніж він зможе досягти нас; і ніколи не дійде до нас. Отже, якщо ми змушені голодувати, я б краще голодував, як є, ніж дав би цим хлопцям можливість заробляти гроші під приводом порятунку нас від голодної смерті».
Але серед придворних можна було знайти, у часи, про які говорив Маккензі Воллес, або трохи пізніше, «литовські дворяни, які вважали вигіднішим служити цареві, ніж своєму власному суверену».
Преподобний Фортеск’ю Л. М. Андерсон у невеличкій книжці під назвою «Сім місяців проживання в російській Польщі в 1863 році» описує поводження з людьми з їх ордену двадцять років тому.