Частина 5

Про те, що відбувалося далі, містер Маккензі Воллес пише: «Протягом шести століть після так званого запрошення Рюрика місто на Фольгофі мало дивну строкату історію. Вона швидко підкорила сусідні фінські племена і виросла в могутню незалежну державу, територія якої простягалася до Фінської затоки і на північ до Білого моря. Водночас його комторговельне значення зросло, і він став форпостом Ганзи. У цій справі важливу роль відігравали нащадки Рюрика, але вони завжди перебували в суворому підпорядкуванні народній волі. Політична свобода йшла в ногу з комерційним процвітанням. Які засоби використовував Рюрик для встановлення і збереження порядку, ми не знаємо, але ми знаємо, що його наступники в Новгороді володіли лише такою владою, яку вільно дарував їм народ. Вища влада належала не князеві, а зборам громадян, скликаних на ринку під звуки великого дзвону. Ці збори ухвалювали закони як для князя, так і для народу, укладали союзи з іноземними державами, оголошували війни та укладали мир, встановлювали податки, збирали війська і не лише обирали магістратів, але й судили та скидали їх, коли вважали за потрібне. Князь був лише найманим воєначальником і головою судової адміністрації. Приступаючи до своїх обов'язків, він повинен був дати урочисту клятву, що він сумлінно дотримуватиметься стародавніх законів і звичаїв, і якщо він не виконає свою обіцянку, його неодмінно чекає швидке усунення та вигнання. У народі було старовинне римоване прислів’я «Коли худ кнаяз, так в граяз» («Як князь поганий, то з ним в багнюку!»), і вони звикли діяти відповідно до нього. Настільки неприємним було справді завдання правління цим міцним, твердошиїм міщанам, що деякі князі відмовилися його взяти, а інші, спробувавши якийсь час, добровільно склали свою владу й пішли. Але ці часті повалення та зречення — аж тридцять відбулося протягом одного століття — не порушили назавжди існуючий порядок речей. Нащадки Рюрика були численні, і претендентів на вакантне місце завжди було багато. Муніципальна республіка продовжувала зростати в силі та багатстві, і протягом тринадцятого та чотирнадцятого сторіччя вона гордо називала себе «Паном Великим Новгородом» (Господин Великий Новгород).