Частина 5

Про самого графа я із вдячністю можу сказати, що почув кращу розповідь, ніж я смів сподіватися. Місце його проживання - Уфа Оренбурзької губернії. Клімат поки що погодився з ним; і губернатор місця, здається, робить усе він може полегшити докучливість свого вигнання. Але питання, яке я не можу не поставити собі і на яке я досі не зміг знайти задовільної відповіді, полягає в тому, чому така людина взагалі у вигнанні? Якби він дійсно був винен у тому, що зробив щось, прямо чи опосередковано, для сприяння революційній справі, чи можна припустити, що за теперішнього характеру російського уряду його життя чи майно не були б негайно конфісковані? Сам факт того, що його життя та майно збережено, є незаперечним доказом того, що звинувачення, які намагаються висунути проти нього, є фальшивими; і що уряд знає, що вони неправдиві. Але якщо неправда, то чому б не визнати свою неправду? Чому б не покарати, як вони того заслуговують, лжесвідків, які посміли наклепити на нього? Чому б не повністю відновити графа у власності, законним власником якої він є і на поліпшення якої він готовий присвятити свій статок і найкращу енергію своєї благородної натури? Дійсно, є одна відповідь, і тільки одна, але хто може назвати її задовільною? — треба повернутися до цих та інших подібних запитань, а саме до того, що безжалісна суворість уряду Мурав’єва забороняє прояв — я не скажу, милосердя — але будь-якого підходу до справедливості чи чесного ставлення до будь-якого поляка, чиє ім’я хоч трохи пов’язувалося — неважливо, наскільки помилково — з повстанською справою. Доля графа Біспінга — це доля сотень і тисяч інших, які, як і він, є або були землевласниками в Литві та суміжних провінціях. Система, яка застосовувалася, була просто системою невибіркової заборони; і, навіть поки ці аркуші проходять через пресу, я спостерігаю проголошення, нещодавно опубліковане Мурав’євим — і яке тепер охоплює всі журнали в Європі — в якому він з дивовижним самовдоволенням дивиться на роботу, виконану його руками за останні кілька місяців, і пишається вірою в те, що в обширних районах, довірених йому опіці, більше не залишилося жодного житель, який наважується вимовити будь-яке інше слово або мати будь-яку іншу думку, ніж думка про повну покору. Може бути й так. Можливо, він так заткнув рота і так сильно придавив серце російської Польщі, що вона не могла більше ні говорити, ні дихати. Але хіба це для відновлення порядку та спокою в її межах? Так само може лікар, який приписує своєму пацієнту незнайому для нього хворобу, і змочує його ліками, які знищують його, може мріяти про те, що він розвіяв небезпеку, тому що він заглушив значення болю, або зробив кінцівки сильної людини безпорадними, як кінцівки немовляти.