в деяких місцях погрожували серйозно перешкодити його подорожі. Між Казанню і Перм'ю він зустрічав їх на шляху, майже на кожній станції. Це було в 1863 чи 1864 роках, і він пише: «Ресурси поштових установ були обкладені суворими податками, щоб забезпечити кіньми стільки мандрівників одночасно, і нам часто доводилося чекати, поки поляки підуть, а потім забирати втомлених коней, яких вони привезли з останньої станції. Поляки їхали так само, як і ми, великими санями, в яких їхало по три-чотири людини, іноді й більше. Ті, хто не міг вмістити сани, мали вози чи телеги, які були більш-менш переповнені. Жоден з них не подорожував. Усі були добре одягнені в хутра. Загалом я був здивований, побачивши таку кількість людей, які подорожують з таким комфортом. Старший офіцер і гендарми незмінно ставилися до в’язнів доброзичливо й уважно. Вони знаходяться під пильним наглядом, але я не бачив нікого з в'язнів у кайданах, хоча мені повідомляли, що деякі з них були такими.... Їли добре, розмовляли голосно; гомін їхніх голосів на станції був нестерпний. Багато хто жартував і сміявся, мабуть, щоб підтримати свій настрій; але не було надано жодних ознак того, що вони були вигнанцями, які проходили процес вигнання. Якщо судити з зовнішнього вигляду, я повинен сказати, що їм це дуже сподобалося. Про переправу через Волгу він пише: «Пороми цілий день переправляли польських засланців через річку, що прямувала до Сибіру. Сумно бачити стільки людей у полоні, а ще більше бачити багато жінок, які супроводжують вигнанців. Досить часто дружини, доньки та матері засуджених політиків їдуть за своїми родичами до Сибіру. Російський уряд не заперечує це; Навпаки, надається будь-яка можливість, щоб їхні сім’ї могли емігрувати, і вони завжди мають засоби подорожувати в компанії. Метою уряду є колонізація Сибіру, щоб чим більше людей перебувало там, тим краще.
Крім того, проживання сімей у вигнанні дає певну гарантію проти будь-яких спроб повернення на батьківщину». Описуючи тоді двох стареньких жінок, гарно одягнених у чорний шовк і теплі хутряні плащі, він каже: «Солдати обійшлися з ними дуже доброзичливо, вони обережно підняли їх із човна, віднесли до саней, які чекали, і посадили так ніжно, ніби вони були їхніми рідними матерями. Ретельно закутавши їх хутром, до кожної з дам сів козак, і вони поїхали до Казані. Про дівчину, яка була з ними, так само добре піклувався офіцер, який командував частиною}', який, здавалося, вважав польську дівчину своїм особливим підопічним».