Частина 1

Моя подорож була зроблена взимку, і тому ми мали сани — криті сани, але вкриті басом, і всі приналежності найпростішого характеру, бо їх потрібно було продати в кінці шляху, коли вони не будуть мати високу ціну. Це мало коштувало; але він продавався б дешевше: і зниження на 50 відсотків на двадцять шилінгів є значно меншим, ніж подібне зниження на двадцять фунтів; ми також мали б більшу ймовірність знайти покупця для нашого транспортного засобу, якби він мав невелику вартість; і нам обом було зручно подорожувати дешево, взявши двох коней замість трьох. Коли ми прибули до першої станції, нам довелося проявити терпіння, про яке говорить пан Уоллес. Усі коні вийшли; і нам довелося чекати, доки дехто повернувся й відпочив. Було темно. Я прогулювався біля вокзалу. Відчуваючи голод, я шукав мого попутника, щоб він замовив мені вечерю, оскільки я був лише новачком у мандрівці. Я ніде не міг його знайти; то я пішов на переміну в санки полежати. Піднявши завісу, я побачив, що він зайнятий приготуванням вечері з продуктів, які він приніс із собою. Я сказав більше собі, ніж йому, сміючись, промовляючи це: — Ой, хлопче мій! якщо ти можеш це зробити, я теж зможу». І я дістав кошик, наповнений харчами, якими мене постачали мої друзі в Санкт-Петербурзі. Згадка про це нагадує сцену нашого початку, і тепер немає жодного доброго обличчя серед інших. Власниця того обличчя, дбаючи про мене, як мати про свого сина, принесла хліб, калачик, два язики, сіль — найцінніше на трапезі на відкритому повітрі, але дуже ймовірно, буде забутий, і плита замороженого фаршу. Я був вражений, але мене запевнили, що все знадобиться до того, як я завершу свою подорож. Так воно і було. Вранці, вдень і ввечері, відпочиваючи трохи на станції, я просив сокиру і, відламавши грудку мерзлого опаду, давав людям гріти; і мій попутник не побажав скуштувати зі мною смачних страв. Тут цього не можна було зробити; але діставши язик, який, хоч і зварений, але не був заморожений, я зробив знаки своєму попутнику, що я не знаю, що робити, оскільки в мене немає ножа. Взявши язик в одну руку, а іншою за кінчик, він відкрутив його і простягнув мені. Я прийняв це зі сміхом; це був мій перший урок у важкій подорожі; Відтоді я проїхав багато тисяч миль в Америці, Африці та Європі, але ніколи більше не сумнівався, що робити, щоб підготувати провізію та використати її, коли вона була готова. Я можу розпалити вогонь у пустелі та приготувати карабонахе з найкращих із них; і їжте його зі смаком, без прикрас, крім солі та перцю. Тільки одного разу я зіткнувся з труднощами — і то не через якусь гидливість з мого боку, а через делікатність почуттів, які відчувають інші. Троє з нас із супроводжуючими перетинали Кару в Південній Африці; був відрізок довжиною вісімдесят чотири милі, який потрібно було пройти за один день. Ми купили живу птицю на фермі, де спали напередодні ввечері. Опівдні, перегнавши коней, візників відправили з ними приблизно за шість миль по воду. Жоден із моїх товаришів не міг убити птицю; Я добровільно вбивав, і роздягав, і готував, і також їв, якщо мені дозволять. Але вони не дозволяли міністрові вбивати птицю, і через цю делікатність почуттів з їхнього боку нам, ймовірно, доведеться чекати обіду, доки коні не повернуться, не будуть витягнуті й готові вести нас уперед у нашій подорожі, щоб ми не застигли вночі у фельдті. Нарешті ми вийшли з труднощів завдяки тому, що один із учасників, а не я, щосили відірвав голову й кинув її далеко в повітрі, наче це була річ забруднена. Завдяки моєму досвіду в російській станції я ніколи не гинув від голоду через брак ножа та срібної виделки, хоча я можу зрівнятися з найвибагливішим у насолоді всіма зручностями життя.