як він піднімався над ними; і ті самі спокійні, зухвалі, далекі вогні, що й минулого вечора, сяяли над морем від ворожого флоту.
Свіжий вітерець піднімав хвилі в затоці. У червоному світлі пожежі було видно щогли наших затонулих кораблів, які все глибше осідали у воду. На палубі не було чути жодної розмови; не було нічого, крім рівномірного плескоту хвиль, що розступилися, і пари, іржання й лапати коней, слів наказу капітана та стогону поранених. Віанг, який цілий день нічого не їв, витягнув із кишені шматок хліба й почав його жувати; але враз згадав Володю і заплакав так, що це почули солдати, які були біля нього.
— Подивіться, як наш Вланг^ * хліб їсть та ще й плаче, — сказав Васін.
«Чудово!» — сказав інший.
«І бачите, вони обстріляли наші казарми», — продовжував він, зітхаючи. «А скільки там полягло наших братів, а французам дісталося задарма!»
* Форма жіночого роду, як згадувалося раніше.
«У всякому разі, ми вийшли живими — слава Богу за це!» — сказав Васін.
'' Але це все одно провокує! "
"Що в цьому провокації? Думаєш, вони там розважаються? Не зовсім! Почекай, наші знову відберуть у них. І хоч би багато наших братів загинуло, як Бог святий, якщо імператор накаже, вони відвоюють його. Чи можуть наші залишити їм це Ніколи! Ось у вас голі стіни; але вони зруйнували всі брусти. Навіть якщо вони посадили їхній прапор на пагорбі, вони не зможуть пробитися в місто».
«Тільки чекайте, ми ще з вами добре порахуємося, тільки дайте нам час», — підсумував він, звертаючись до французів.
«■ Звичайно, будемо!» — переконано сказав інший.
По всій лінії бастіонів Севастополя, в якому стільки місяців вирувало неймовірно бурхливе життя, який стільки місяців бачив вмираючих героїв, яких один за одним звільняла смерть, і який стільки місяців пробуджував жах, ненависть і, нарешті,
захоплення ворога, — на ^бастіонах Севастополя не було вже жодної людини. Все було мертве, дике, жахливе, — але не мовчало.
Руйнування ще тривало. На землі, порізаній і всіяній недавніми вибухами, лежали погнуті лафети, давлячи тіла росіян і ворогів; важкі залізні гармати замовкли назавжди, бомби й гарматні ядра, кинуті з жахливою силою в ями й напівзакопані в землю, потім ще трупи, ями, уламки балок, бомбостійки й ще більше мовчазних тіл у сіро-синіх халатах. Все це ще часто трясло й освітлювалося багряним сяйвом вибухів, які продовжували стрясати повітря.
Ворог зрозумів, що в цьому грізному Севастополі діється щось незрозуміле. Ті вибухи і мертва тиша на бастіонах змусили їх здригнутися; але вони ще не сміли повірити, перебуваючи ще під впливом спокійного й рішучого опору дня, що їхній непереможний ворог зник, і непорушно й мовчки чекали кінця тієї похмурої ночі.