Тоді князь Галцин сів за рояль і заспівав пишно циганську пісню. Праскухін заспівав другим, хоч його ніхто не просив, і зробив це так добре, що його попросили знову акомпанувати князеві, на що він з радістю погодився.
Увійшов слуга з чаєм, вершками й шкварками на срібному підносі.
— Служіть князеві, — сказав Калугін.
«Дійсно, дивно думати, — сказав Галцин, взявши склянку й підійшовши до вікна, — що ми в обложеному місті; чай з вершками і такі квартири, які я був би радий отримати в Петербурзі».
«Так, якби не це, — казав усім незадоволений старий підполковник, — це постійне чекання чогось було б просто нестерпним... А дивитись, як убивають, убивають кожного дня, — і нема цьому кінця, і за таких обставин було б не комфортно жити в багнюці».
«А як же наші піхотні офіцери}», — сказав
Калугін. «Живають у бастіонах з солдатами в казематах і їдять з солдатами юшку — а вони?»
^' А як щодо них? Вони по десять днів не міняють білизну, і вони герої — чудові люди».
У цей момент до кімнати увійшов офіцер піхоти.
** Я... Мені наказали... Чи можу я представитися генералу... Його Високоповажності від генерала Н.}" запитав він, вклоняючись із збентеженим виглядом.
Калугін підвівся, але, не вітаючи офіцера, спитав його з образливою ввічливістю і натягнутою офіційною посмішкою, чи не почекають вони трохи; і, не запрошуючи його сісти і не звертаючи на нього більше уваги, обернувся до князя Галцина і почав говорити з ним по-французьки, так що нещасний офіцер, який залишився стояти посеред кімнати, зовсім не знав, що йому робити.
— Це дуже важлива справа, сер, — сказав офіцер після короткої паузи.
* Ввічливий спосіб звернення до генерала у множині.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
— Ну, добре, — сказав Калугін, одягаючи плащ і проводжаючи його до дверей.
— Eh bieUy messieurs^ Думаю, сьогодні ввечері буде гаряча робота, — сказав Калугін по-французькому, коли повертався з генерала.
"Ей? Що? Вилазка" Всі почали розпитувати його.
— Ще не знаю — ви самі побачите, — відповів Калугін із загадковою посмішкою.
— А мій командир на бастіоні — звісно, доведеться йти, — сказав Праскухін, підгинаючи шаблю.
Але йому ніхто не відповів: він повинен знати сам, чи треба йому йти, чи ні.
Праскухін і Нефердов пішли, щоб стати на свої пости. * Прощавайте, панове! "" Au revoir, панове! Сьогодні ввечері ми знову зустрінемось! — кричав Калугін з вікна, коли Праскухін і Нефердов бігали вулицею, схилившись над дугами своїх козацьких сідел. Тупіт їхніх козацьких коней скоро затих у темній вулиці.
«Ні, скажи мені, сьогодні ввечері щось справді станеться?» — сказав Гальцин по-французьки, спершись з Калугіним на підвіконня й дивлячись.