Молодший Козельцов, Владмир, дуже нагадував свого брата Михайла, але схожий на нього, як кущ троянди, що розпускається, схожий на розцвілий. Його волосся теж було каштанове, але воно було густим і кучерями спадало на скронях. На м'якій білій потилиці в нього було біляве пасмо; знак удачі, так кажуть медсестри. Повнокровний багрянець молодості не зупинився на м'якому, білому відтінку його обличчя, а спалахнув і видав усі порухи його розуму. У нього були такі самі очі, як у його брата, але вони були ширше розплющені й чіткіші, що виглядало ще дивніше, бо їх часто прикривала легка вологість. Проріс золотий пух –
на його щоках і на його рум’яних губах, які часто були складені в сором’язливій посмішці, показуючи зуби сліпучої білизни. Це був добре сформований і широкоплечий хлопець, у розстібнутому сюртуку, з-під якого виднілася червона сорочка з відвернутим коміром. Коли він стояв перед своїм братом, спершись ліктями на поруччя ґанку, з цигаркою в руці та з невинною радістю на обличчі й жесті, він був таким приємним і миловидним юнаком, що будь-хто дивився б на нього із захватом. Він був надзвичайно задоволений своїм братом, він дивився на нього з повагою і гордістю, уявляючи його своїм героєм; але в певному сенсі, що стосується суджень про світську культуру, вміння розмовляти французькою, поведінку в товаристві знатних людей, танці тощо, він дещо соромився його, дивився на нього зверхньо і навіть плекав надію покращити його, якщо це можливо.
Усі його враження поки що залишилися з Петербурга, в домі однієї дами, яка любила гарних молодих хлопців і яка запропонувала йому провести з нею канікули, і з Москви, в домі сенатора, де він якось танцював на дивовижному балу.
VI.
Майже наговорившись досхочу і дійшовши до частого відчуття, що між вами мало спільного, хоча ви і любите один одного, брати кілька хвилин мовчали.
— Збирай свої речі, і ми негайно вирушаємо, — сказав старший.
Молодший раптом почервонів, запнувся, розгубився.
«Ми поїдемо прямо до Севастополя?» — спитав він після короткочасної паузи.
«Ну, так. Ви не можете мати багато речей, і ми можемо впоратися з ними, я думаю».
«Дуже добре! Ми відразу почнемо», — зітхнувши, сказав молодший і зайшов.
Але він зупинився в вестибюлі, не відкриваючи дверей, похмуро опустив голову й почав розмірковувати.
Прямо на Севастополь, миттєво, в радіусі бомб — жах!
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]