«Як же ми поспішали сюди з дому. Це була не що інше, як подорож. Гарне місце, куди можна поспішати!»
** Що було робити, якщо мій брат здоровий
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
знову, — відповів Володя, сподіваючись розмовою прогнати страхітливе почуття, що оволоділо ним.
«Ну, яке то здоров’я, коли він зовсім хворий! Тим, хто справді здоровий, краще залишитися в лікарні в такий час. Велика від цього радість, чи не так } Тобі ногу чи руку відірвуть, і це все, що ти отримаєш! Недалеко від прямого гріха! А тут у місті зовсім не так, як бастіон, а це — Ідеш і молишся всю дорогу, ти проносишся повз них! «Тепер, — вів далі Ніколаєв, — мені наказали показати дорогу вашій честі. Моя справа, звісно, полягає в тому, щоб зробити те, що мені наказано; але віз покинуто якомусь бідолашному солдату, а зв’язка розгорнута... Продовжуйте й продовжуйте; але якщо щось із майна зникне, Ніколаєву доведеться за це відповісти».
Пройшовши ще кілька кроків, вони вийшли на площу. Ніколаєв мовчав, але зітхнув.
igj
«Там ваша артилерія, ваша честь!» — раптом сказав він. — Запитай вартового, він тобі покаже.
А Володя, ступивши ще кілька кроків, перестав чути за собою зітхання Миколаєва.
Раптом він відчув себе цілком і нарешті самотнім. Ця свідомість самотності в небезпеці перед смертю, як йому здавалося, лягла на його серце страшенно холодним і важким каменем.
Він зупинився посеред майдану, озирнувся, чи не встигне когось побачити, схопився за голову і в страху вимовив уголос свою думку: — «Господи! Невже я боягуз, підлий, огидний, нікчемний боягуз... невже я так недавно мріяв умерти з радістю за вітчизну свою, свого царя?» Ні, я Я жалюгідний, нещасний, жалюгідний!» І Володя з непідробним почуттям розпачу і розчарування в собі запитав у вартового будинку командира батареї і рушив у вказаному напрямку.
1
XII.
Резиденція командира батареї, на яку вказав йому вартовий, являла собою невеликий двоповерховий будинок із входом на подвір'я. В одному з вікон, заклеєних папером, горіло слабке полум'я свічки. На ґанку сидів слуга і курив люльку; він увійшов і оголосив Володю командиру, а потім завів його. У кімнаті між двома вікнами і під розбитим дзеркалом стояв стіл, завалений офіційними документами, кілька стільців і залізне ліжко, з чистим піддоном і маленьким килимком біля нього.
Біля дверей стояв вродливий чоловік з великими вусами — старшина, у шаблі й плащі, на якому висів хрест і угорська медаль. Посеред кімнати туди-сюди ходив невисокий штабс-офіцер років сорока, з підв’язаними розпухлими щоками, одягнений у тонке старе пальто.