З чудовим почуттям насолоди Калугін знову опинився вдома, поза будь-якою небезпекою, і, одягнувши нічну сорочку і лігши на диван, він почав розповідати Галцину про подробиці справи, повідомляючи їх, природно, з точки зору, яка створювала враження, що він, Калугін, був дуже активним і доблесним офіцером, про що, на мій погляд, було зайво згадувати, оскільки всі це знали і ніхто не мав права в цьому сумніватися, за винятком, мабуть, загиблого капітана Праскухіна, який у незважаючи на те, що він вважав за щастя ходити під руку з Калугіним, тільки напередодні ввечері, наодинці, сказав одному другові, що Калугін дуже гарна людина, але, між нами, він страшенно не хоче ходити на бастіони.
Не встиг Праскухін, який йшов поряд з Михайловим, попрощатися з Калугіним і, відійшовши в безпечніше місце, трохи прийти в себе, як він побачив, як за спиною яскраво спалахнула блискавка, почув крик вартового: «Міномет!» і слова солдатів, що йшли позаду: «Летить навпростець». бастіон!
Михайлов озирнувся. Блискуча точка
СЕ ВАСТОПОЛЬ В МА V. qq
Здавалося, бомба висіла прямо над його головою в такому положенні, що визначити її курс було абсолютно неможливо. Але це тривало лише секунду. Бомба підносилася все швидше й швидше, все ближче й ближче, вже було видно іскри від запалу, і чути було доленосний свист, і вона опустилася прямо в середину батальйону.
**Лягай! "кричав голос.
Михайлов і Праскухін кинулися на землю. Праскухін заплющив очі, і тільки почув, як бомба вдарилася об тверду землю десь поблизу. Минула секунда, здавалося, година — а бомба не розірвалася. Праскухін стривожився; якби він почувався боягузом даремно } Можливо, бомба впала здалека, і йому тільки здалося, що запал шипить поблизу нього. Він розплющив очі й із задоволенням побачив, що Михайлів непорушно лежить на землі, біля самих його ніг. Але тут його очі на мить зустріли розжарений запал бомби, що крутився на відстані аршина від нього.
Холодний жах, який виключає все інше
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
думка й почуття заволоділи всім його єством. Він закрив обличчя руками.
Пройшла ще одна секунда — секунда, за яку цілий світ думок, почуттів, надій і спогадів промайнув у його голові.
«Кого вб’ють, Михайла Лоффа чи мене?» Або обоє разом.'* А якщо це я, то куди воно вдарить } Якщо в голову, то зі мною все кінець; але якщо в ногу, вони її відріжуть, і я попрошу їх неодмінно дати мені хлороформу, — і я можу залишитися серед живих. Але, можливо, ніхто, крім Михайлова, не буде вбитий; тоді я розкажу, як ми разом йшли, і як його вбили і як його кров бризнула на мене. Ні, це ближче до мене... це мене вб'є! "