— Стріляй дробиною! — крикнув Володя, поспішаючи з банкету; але солдати вже приготувалися, не чекаючи його наказів, і над його головою, спочатку з одного, а потім з іншого міномета, пролунав металевий звук виноградного пострілу, який вони випустили.
«Перший! Другий!» — командував Володя, перебігаючи від одного міномета до іншого, зовсім не помічаючи небезпеки.
З одного боку, зблизька, було чути гуркіт мушкетів наших людей під укриттям і тривожні крики.
Раптом зліва пролунав приголомшливий крик розпачу, повторений кількома голосами: «Вони оточують нас! Вони оточують нас!»
На цей крик Володя озирнувся. Двадцять французів з'явилися в тилу. Один із них, красивий чоловік із чорною бородою, йшов попереду всіх; але, підбігши кроків на десять до батареї, зупинився, вистрілив прямо у Володю, а потім ще раз побіг до нього.
Секунду Володя стояв, як скам'янілий, і не вірив своїм очам. Коли він отямився й озирнувся, побачив, що перед ним на валах сині мундири; двоє французів навіть стріляли з гармати за десять кроків від нього.
Біля нього не було нікого, за винятком Мельникова, вбитого поряд кулею, і Віанга, який, стиснувши в руці рукоятку, кинувся вперед, з виразом гніву на обличчі й опущеними очима.
«За мною, Володимире Семеновичу! За мною!» — кричав розпачливим голосом Віанга, розмахуючи рукояткою над французами, що йшли з тилу. Люта фізіономія юнкера налякала їх. Того, хто йшов попереду, вдарив по голові; в інші мимоволі замовкли, а Віанг продовжував дивитися на нього і кричати з відчайдушним акцентом: «За мною, Володимире Семеновичу! Чого ти стоїш? Біжи!» — і побіг до окопів, у яких лежала наша піхота, стріляючи по французам. Стрибнувши в траншею, він знову вийшов подивитися, що таке його обожнюваний прапорщик. Там, де стояв Володя, валялося щось у шинелі, і все було заповнене французами, які стріляли по наших.
XXVI.
Віанг знайшов свою батарею на другій лінії оборони. З двадцяти бійців, які перебували в мінометній батареї, вижили лише восьмеро.
О дев'ятій годині вечора Віанг вирушив з батареєю на пароплаві, навантаженому солдатами, гарматами, кіньми і пораненими, на Північну.
Стрільби ніде не було. Зірки яскраво сяяли на небі, як і минулої ночі; але сильний вітер розхитав море. На першому і другому бастіонах блискавки спалахували по землі; вибухи розривають атмосферу й освітлюють дивні чорні об’єкти поблизу, а також каміння, що літає повітрям.
Біля доків щось горіло, і червоні відблиски відбивалися у воді. Міст, завалений людьми, освітлювався вогнем Миколаївської батареї. Величезне полум'я, здавалося, звисало над водою з далекого виступу Олександрівської батареї й освітлювало клуби диму під ним.