Тоді він згадав про двадцять карбованців, які він був винен Михайлову, і згадав про інший борг у Петербурзі, який давно треба було сплатити; циганський дух, який він співав минулого вечора, повторився до нього. Жінка, яку він кохав, постала в його уяві в кашкеті з бузковими стрічками, чоловік, який образив його п’ять років тому, і якому він не відплатив за свою образу, прийшов йому на думку, хоч і нерозривно переплетений з цим і з тисячею інших
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
спогади, відчуття моменту — страх смерті — не покидали його ні на мить.
«Та, може, й не лопне», — подумав він і, вирішивши розпач, спробував розплющити очі. Але в цю мить крізь щілину повік червоним вогнем замайоріли його очі, і щось вдарило його в центр грудей із жахливим гуркотом; він утік, сам не знав куди, спіткнувся об меч, що потрапив йому між ніг, і перекинувся на бік.
«Слава Богу! Я тільки в синцях», — була його перша думка, і він спробував доторкнутися руками до грудей; але його руки здавалися скованими, а кліщі тиснули йому голову. Солдати мелькали перед його очима, і він несвідомо рахував їх: «Один, два, три солдати; і ось офіцер, закутаний у плащ", - подумав він. Потім перед його очима промайнув спалах, і він подумав, що щось вистрілили; чи то міномети, чи то гармата.-^ Це, мабуть, була гармата. І був ще один постріл; і було більше солдатів; п'ять, шість, сім солдатів проходили повз нього. Потім раптом він відчув страх, що вони його розчавлять. Він хотів кричи їм, що він у синцях;
але в його роті було так сухо, що язик прилип до піднебіння, і його мучила жахлива спрага.
Він відчув, що намочив до грудей: це відчуття вогкості нагадало йому воду, і йому навіть захотілося її випити, що б там не було. «Я, мабуть, приніс кров, коли впав», — подумав він і, починаючи дедалі більше піддаватися жаху, щоб солдати, що проходили повз, не роздавили його, зібрався з усіх сил і спробував крикнути: «Візьміть мене з собою!» але замість цього він застогнав так страшно, що йому було страшно почути себе. Тоді ще червоні вогні спалахнули в його очах — і йому здалося, ніби солдати обсипають його камінням; вогні витанцьовували все рідше, каміння, яким його насипали, все більше гнітило його.
Він доклав усіх сил, щоб відкинути каміння; він витягнувся і вже нічого не бачив, не чув, не думав і не відчував. Його вбило на місці осколком снаряда посередині грудей.
СЕВАСТОПОЛЬ У ТРАВНІ,
XIII.
Михафлов, побачивши бомбу, впав на землю і, як і Праскухін, за ті дві секунди, поки бомба лежала нерозірваною, задумався й відчув неймовірне. Він подумки молився Богу і постійно повторював: «Нехай буде воля Твоя!»