Інстинктивно чіпляючись за стіни Миколаївської батареї, брати мовчки прислухалися до шуму бомб, що вибухають над головою, і до гуркоту осколків, що сипалися зверху, і дійшли до того місця батареї, де був образ. Там дізналися, що на Корабельній стоїть п'ята легка батарея, до якої був приписаний Володя, і вирішили, щоб він їхав, незважаючи на
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
небезпека, і провести ніч зі старійшиною в п'ятому бастіоні, і що він повинен звідти приєднатися до своєї батареї наступного дня. Вони звернули в коридор, переступаючи через ноги сплячих бійців, які лежали вздовж стін батареї, і нарешті прибули до місця, де надали допомогу пораненим.
X.
Увійшовши в першу кімнату, оточену ліжками, на яких лежали поранені, і пронизану тим страшним і огидним лікарняним запахом, вони зустріли двох сестер милосердя, які йшли їм назустріч.
Одна жінка, років п’ятдесяти, з чорними очима та суворим виразом обличчя, несла бинти та пух і суворо наказувала молодому хлопцю, асистенту хірурга, який йшов за нею; інша, дуже вродлива дівчина років двадцяти, з блідим і витонченим світлим личком, привітно безпорадно дивилася з-під свого білого кашкета, тримала руки в кишенях фартуха, йдучи поруч із старшою жінкою, і, здавалося, боялася відійти від неї.
Козельцоф звернувся до них із запитанням, чи знають вони, де знаходиться Марцов — чоловік, якому напередодні відірвало ногу.
*' Він належав до П полку, правда не? — спитав старший. ** Він тобі родич?»
«Покажи їм дорогу», — сказала вона по-французьки молодій сестрі. «Сюди, сюди», — і вона підійшла до пораненого разом із помічником.
— Ходи, на що ти дивишся, — сказав Козельцов Володі, який із піднятими бровами й якимось страждальним виразом обличчя не міг відірватися й продовжував дивитися на поранених. «Давай, відпусти».
Володя пішов з братом, все одно дивлячись навколо нього й повторюючи несвідомо:
«Ах, Боже мій! Ах, Боже мій!»
«Він, мабуть, давно тут не був}», — спитала сестра Козельцова, показуючи на Володю, який, стогнучи й зітхаючи, пішов за ними коридором.
Гарненька сестричка глянула на Володю і раптом розплакалася. «Боже мій! Боже мій! коли все це закінчиться}», — сказала вона з відчайдушним акцентом. Вони увійшли в
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
офіцерська хата. Марцов лежав на спині, його м’язисті руки, оголені по лікті, були закинуті через голову, а на його жовтому обличчі був вираз людини, що зціплює зуби, щоб не скрикнути від болю. Уся його нога в панчосі була висунута за покривало, і було видно, як він судомно посмикує пальцями всередині нього.