Гарматний грім продовжувався з такою ж силою, як і раніше, але вулиця Катерининська, по якій йшов Володя, а за ним мовчазний Ніколаєв, була тиха і безлюдна. Крізь густу темряву він міг бачити лише широку вулицю з білими стінами великих будинків, у багатьох місцях пошматованих, і кам’яний тротуар під ногами; час від часу він зустрічав солдатів і офіцерів. Проходячи лівою стороною вулиці, біля будівлі Адміралтейства, він побачив у світлі яскравого вогню, що палав за стіною, посаджені вздовж тротуару акації з зеленими щитами внизу та жалюгідно запорошене листя цих акацій.
Він чітко чув свої кроки і кроки Ніколаєва, який йшов за ним, важко дихаючи. Він ні про що не думав; гарненька маленька сестричка милосердя, нога Мартцова з пальцями, що здригаються в панчосі, бомби, темрява та різноманітні картини смерті туманно пропливали в його пам’яті.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
Вся його молода й чутлива душа разом стиснулася, її несло свідомість самотності й байдужості кожного до своєї долі серед небезпеки.
**Мене вб'ють, мене мучать, я буду страждати, і ніхто не буде плакати". І все це замість життя героя, наповненого енергією і співчуттям, про яке він плекав такі славні мрії. Бомби рвалися і верещали все ближче і ближче. Ніколаєв зітхав все частіше, не порушуючи тиші. Переходячи міст, що вів на Корабельну, він побачив, як щось кричить у бухту неподалік від нього, що на мить освітило багряним сяйвом бузкові хвилі, потім зникло й викинуло високо хмару піни.
*'Дивіться, це не було випущено! — хрипко сказав Ніколаєв.
— Так, — мимоволі й зовсім несподівано для самого себе відповів Володя тоненьким, пронизливим голосом.
Вони наштовхнулися на носилки з пораненими, потім на інші полкові транспорти з габіонами; на Корабельній вулиці зустріли полк; їх проминули люди на конях. Один із них був старшиною, зі своїм коз. Він їхав риссю, але, побачивши Володю, стримав біля нього коня, глянув йому в обличчя, повернувся і поїхав далі, ударивши коня батогом.
«Сам, сам; нікому не важливо, чи я є, чи ні», — подумав хлопець, і йому неабияк захотілося заплакати.
Піднявшись на пагорб, минувши високий білий мур, він вийшов на вулицю маленьких зруйнованих будинків, безупинно освітлених бомбами. На нього набігла п'яна та розпатлана жінка, яка виходила з маленьких дверей у компанії з матросом.
«Якби він був гарною людиною, — буркнула вона, — вибачте, ваша честь, офіцер».
Серце бідного хлопця падало все нижче й нижче, і все частіше спалахували блискавки на темному обрії, а бомби кричали й розривалися навколо нього все частіше. Ніколаєв зітхнув і раптом заговорив, як Володі здалося, зляканим і стриманим тоном.