Михайлов на мить замовк у нерішучості й, мабуть, пішов би за порадою Ігнатьєва, якби той не згадав, скільки важко поранених має бути в польовому госпіталі. «Можливо, лікар посміхнеться моїй подряпині», — подумав штабс-капітан і повернувся з рішенням до своїх людей, абсолютно не зважаючи на застереження барабанщика.
«А де офіцер Праскухін, який зі мною йшов», — запитав він поручика, який очолював корпус, коли вони зустрілися.
— неохоче відповів лейтенант.
*' Як же ти не знаєш, чи вбитий, чи ранений } З нами йшов. І чому ти не взяла його з собою } "
«Як це можна було зробити, брате^, коли у нас було так жарко!»
«Ах, як ви могли таке зробити, Михайле Івановичу!» — сердито сказав Михайлов. — «Як ти міг його покинути, якщо він був живий, а якби він був мертвий, ти все одно мав би забрати його тіло».
«Як же він живий, коли я, кажу вам, підійшов до нього і побачив!» — відповів лейтенант.— «А як хочете! Тільки його ж його винесуть. Ось, пси! Канонада вщухла», — додав він....
Михайлов сів і обхопив голову, від цього руху йому було страшенно боляче.
«Так, я повинен піти за ним, неодмінно; може, він ще живий», — сказав Михайлов. «Це наш обов'язок, Михайле Івановичу!»
Михайло Іванович нічого не відповів.
«Він його свого часу не взяв, а тепер солдатів одних треба відправляти — та й як їх посилати } даремно життя жертвувати під тим гарячим вогнем», — думав Михайлов.
«Діти! Ми повинні повернутися — і дістати офіцера, який був поранений там у канаві», — сказав він не надто голосним і наказовим тоном, бо відчував, як неприємно було б солдатам виконувати його наказ, — і, власне, оскільки він нікого конкретно не звертався по імені, ніхто й не брався його виконувати.
«Цілком можливо, що він уже мертвий, і не варто піддавати людей непотрібній небезпеці; я один винен, що не
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
подбавши про це. Я сам піду і дізнаюся, чи він живий. Це мій обов'язок», - сказав собі Міхатлофф.
«Михаїле Івановичу! Веди людей вперед, я вас наздожену», — сказав він і, підтягуючи однією рукою плащ, а іншою постійно торкаючись до образу святого Митрофанія, в який він особливо вірив, кинувся бігти по траншеї.
Переконавшись, що Праскухін мертвий, він, важко дихаючи, потягся назад, підтримуючи рукою ослаблену пов'язку і голову, яка стала йому сильно боліти. Батальйон уже підійшов до підніжжя пагорба і місця майже поза межами пострілу, коли його наздогнав Михайлов. Я кажу, майже поза зоною досяжності, тому що якісь заблукані бомби вдарили тут і там.
«У всякому разі, я повинен піти завтра в лікарню і записати своє ім’я», — подумав штабс-капітан, коли студент-медик, який допомагав лікарям, перев’язував йому рану.
XIV.