І з цими словами вони з Калугіним пішли до генерала, куди ми за ними не підемо.
Через п'ять хвилин Калугін сів на козацького коня (і з тим особливим, начебто козацьким сидінням, в якому, як я помітив, усі ад'ютанти чомусь знаходять щось особливо захоплююче) і риссю поїхав до бастіону, щоб віддати якісь накази й чекати звісток про остаточний результат справи. І князь Галцин під впливом того гнітючого почуття, яке зазвичай викликають у глядача, який не бере в ньому участі, ознаки найближчої битви, вийшов на вулицю і почав там без жодного приводу ходити туди-сюди.
VI.
Бійці несли поранених на ношах і підтримували їх на руках. На вулицях було зовсім темно; час від часу в лікарні чи з місця, де сиділи офіцери, спалахував рідкісний вогник. Той самий грім гармат і перестріли з рушниць доносилися з бастіонів, і ті самі вогні спалахували на темному небі. Час від часу було чути тупіт копит коня санітара, стогін пораненого, кроки й голоси носилок або розмову деяких переляканих мешканок, які вийшли на під’їзди подивитися на канонаду.
Серед останніх були наші знайомі Микита, вдова старого моряка, з якою він уже помирився, і її десятирічна дочка. «Господи, Пресвята Богородице!» — зітхаючи, прошепотіла собі стара, спостерігаючи за бомбами, які, як кульки вогонь, невпинно плив з одного боку на другий. «Який сором, який сором! І-і-хі-хі! Не так було під час першого обстрілу. Бачите, ось він і лопнув, проклятий! прямо над нашим будинком на околиці».*
«Ні, це далі, у тітки Арінки, вони всі падають», — сказала дівчинка.
— А де, де ж тепер мій пан! — протягнувши, сказав Микита, бо був ще досить п'яний. •* Ой, як я люблю того свого господаря! — Я сам не знаю! — Я так його люблю, що якби, не дай Бог, убили його в цій грішній боротьбі, то, якщо вірите, тітонько, я й сама не знаю, що мені тоді з собою зробити — клянусь небом, не знаю! Він такий майстер, що словами його не віддати! Проміняв би я його на одного з тих, хто грає в карти } Це просто — фу! це все, що можна сказати! — закінчив Микита, показуючи на освітлене вікно кімнати свого хазяїна, в якому, оскільки штабс-капітана не було, Юнкер Жвадчевський запросив на гуляння своїх друзів з нагоди отримання ним хреста: підпоручника Угровича і підпоручника Непшисецького, хворого на застуду.
СЕВАСТОПОЛЬ У ТРАВНІ,
«Оці маленькі зірочки! Вони стрибають по небу, як зірочки, як зірочки!» — сказала дівчинка, порушуючи мовчанку, що наступила після Микитиних слів. «Там, там! Ще один впав! Навіщо вони це роблять, мамо?»
— Зовсім зруйнують нашу хатину, — сказала стара, зітхаючи, не відповідаючи на запитання маленької доньки.