Мандрівний офіцер. Лейтенант Козельцов не був звичайним офіцером. Він не був з тих, хто живе так і так і робить так і так тому, що інші живуть і роблять так; він робив усе, що йому заманеться, і інші робили те саме, і були переконані, що це добре. Він був досить багато наділений від природи невеликими дарами: гарно співав, грав на гітарі, дуже спритно розмовляв і дуже легко писав, особливо офіційні документи, в яких він вправлявся, будучи ад'ютантом батальйону; але найпомітнішою рисою його характеру була егоїстична енергія, яка, хоч і базувалася головним чином на цій низці дрібних талантів, сама по собі становила гостру й вражаючу рису. Його егоїзм був такого роду, який найчастіше зустрічається в чоловічих і особливо у військових колах, і який став частина його життя до такої міри, що він не розумів іншого вибору, окрім як панувати чи принижувати себе; і його егоїзм був основною рушією навіть його особистих спонукань; він любив узурпувати перше місце над людьми, з якими став на один рівень.
«Ну, абсурд мені слухати, що балакає Москва!» — пробурмотів лейтенант, відчуваючи в серці якийсь тягар апатії й туманність думок, які залишив у ньому вид транспорту, повного поранених, і слова солдата, значення яких підкреслювалося й підтверджувалося звуками бомбардування. «Та Москва смішна! Їдь, Миколаєве! Давай! Ти спиш?» — додав він досить роздратовано до слуги, переставляючи спідниці свого пальта.
Поводи натягнули, Ніколаєв цокнув губами, і віз рушив риссю.
«Ми зупинимося лише на хвилину, щоб поїсти, і вирушимо негайно, цього ж дня», — сказав офіцер.
* У багатьох полках офіцери називають солдата наполовину зневажливо, наполовину пестливо Москвою (москалем), вола присягою (клятва).
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
II.
Коли він виїхав на вулицю зруйнованих залишків кам'яної стіни, що утворювала татарські хати Дуванки, лейтенанта Козельцова зупинив транспорт із бомбами та дробами, які прямували до Севастополя і накопичилися на дорозі. Двоє піхотинців сиділи в пилюці, на каменях зруйнованого саду біля дороги, їли кавун і хліб.
«Далеко ти зайшов, земляче}», — сказав один із них, жуючи хліб, до солдата з маленьким ранцем на спині, який зупинився біля них.
— Я прийшов із свого уряду в свій полк, — відповів солдат, відводячи очі від кавуна й поправляючи мішок на спині. «Ось ми були два тижні тому на сіножаті, цілий загін, а тепер нас усіх призвали, а ми не
СЕ ВАСТОПОЛЬ В УГУСТ. \ 3 1
знати, де зараз знаходиться наш полк. Кажуть, минулого тижня наші їздили на Корабельну. Ти щось чув, ніжнийчоловіки