— Ну, як справи, як ти почуваєшся?* — спитала сестра, піднімаючи його лисину своїми тонкими ніжними пальчиками, на одному з яких Володя помітив золотий перстень, і розставляючи свою подушку. «Ось деякі з ваших товаришів прийшли розпитати про вас».*
— Погано, звичайно, — сердито відповів він. «Відпусти мене! Все гаразд», — пальці в панчохах рухалися швидше, ніж будь-коли. «Як ваше ім'я?* Вибачте, — сказав він, звертаючись до Козельцова...."Ах, так, перепрошую! Тут все забувають", - сказав він, коли останній назвав його ім'я. — Ми з тобою дружно жили, — додав він без найменшого виразу задоволення, запитально глянувши на Володю.
«Це «Той брат, який сьогодні тільки приїхав з Петербурга».
«Гм! Ось я закінчив свою службу», — сказав він, нахмурившись. ** Ах, як це боляче!... Найкраще – це якнайшвидший кінець».
Він підтягнув ногу й закрив обличчя руками, продовжуючи рухати пальцями ніг із подвоєною швидкістю.
«Ви повинні залишити його», — сказала сестра пошепки, а на її очах стояли сльози; «він у дуже поганому стані».
Брати вже вирішили з північного боку йти до п'ятого бастіону; але, вийшовши з Миколаївської батареї, вони, здавалося, дійшли мовчазної згоди не піддавати себе зайвої небезпеки, і, не обговорюючи цю тему, вирішили йти своїми шляхами окремо.
** Тільки як же ти, Володю, зорієнтуєшся? — сказав старший. — Проте Миколаїв проведе тебе до Корабельної, а я піду сам і завтра буду з тобою.
Більше нічого не було сказано під час останнього прощання між братами.