«У мене справді є, але дуже мало», — сказав Козельцов, але йому, очевидно, хотілося, щоб йому не вірили; потім він розстібнув пальто і взяв до рук старі карти.
«Мені байдуже, якщо я спробую; невідомо, що зробить Злий! Часом трапляються дивні речі. Але я повинен випити, щоб набратися сміливості».
І за дуже короткий проміжок часу він випив ще чарку горілки і кілька портеру і втратив останні три карбованці.
На маленького спітнілого офіцера записали сто п'ятдесят карбованців.
— Ні, він їх не принесе, — недбало сказав він, дістаючи нову картку.
«Спробуй надіслати», — сказав йому дилер, зупиняючись на мить у своєму занятті розкладанням карт, і глянув на нього.
— Дозвольте надіслати завтра, — повторив спітнілий офіцер, підводячись і енергійно рухаючи рукою в порожній кишені.
«Гм!» — гаркнув дилер і, сердито кидаючи карти вправо і вліво, завершив роздачу. «Але це не годиться», — сказав він, коли роздав карти. — Перестану, не піде, Захаре Іванычу, — додав він, — ми грали на готові гроші, а не в кредит.
"Що, ти сумніваєшся в мені } Це дивно, справді!"
— Від кого що взяти, — пробурмотів майор, який виграв близько восьми карбованців. * Я програв понад двадцять карбованців, а коли виграв — нічого не отримаю».
** Як мені платити, — сказав дилер, — коли на столі немає грошей».
— Я вас слухати не буду, — крикнув майор, підскочивши, — я з вами бавлюся, а не з ним.
Спітнілий офіцер раптом розлютився.
* Я кажу тобі, що я заплачу завтра; як ти смієш говорити мені такі нахабні речі?
** Я скажу те, що хочу! Це не так — це правда! — вигукнув майор.
— Досить, Федоре Федоричу! — підхопили всі, стримуючи майора.
Але давайте прикриємо цю сцену завісою. Завтра, може бути сьогодні, кожен з цих чоловіків бадьоро й гордо піде назустріч своїй смерті, і він помре з твердістю та спокоєм; але єдина втіха життя в цих умовах, які жахають навіть найхолоднішу уяву через відсутність усього людського, і безнадійність будь-якої втечі з них, єдина втіха — забуття, знищення свідомості. На дні душі кожного лежить та благородна іскра, яка робить з нього героя; але ця іскра втомлюється ясно горіти — коли настає доленосна мить, вона спалахує полум’ям, і освітлює великі справи.
XVII.
Наступного дня бомбардування йшло з такою ж силою. Об одинадцятій годині ранку Володя Козельцов сидів у колі батарейних офіцерів і, встигнувши вже трохи звикнути до них, оглядав нові обличчя, спостерігав, розпитував, розповідав.
Стримана розмова офіцерів-артилеристів, яка робила деякі претензії на вченість, порадувала його і вселила в нього повагу. Сором'язливий, невинний і красивий вигляд Володі налаштував офіцерів на його користь.