місяців. Крім того, Калугін керувався марнославством, бажанням сяяти, надією на винагороду, репутацію і чарівністю ризику; але капітан уже пройшов через усе це: спочатку він був марнославним, він виявляв доблесть, він ризикував своїм життям, він сподівався на славу й захист і навіть здобув їх, але ці спонукальні мотиви вже втратили над ним силу, і він поглянув на справу в іншому світлі; він пунктуально виконував свій обов'язок, але добре розуміючи, наскільки малі залишалися йому шанси на життя, після шестимісячного проживання в бастіоні він більше не ризикував цими втратами, хіба що в разі гострої необхідності, так що молодий лейтенант, який лише тиждень тому потрапив до батареї і який тепер показував її Калугіну, в компанії з яким він по черзі висовувався з батареї. амбразури, або вилізання на вали, здавався в десять разів сміливішим за капітана.
Оглянувши батарею, Калугін повернувся в каземат і в темряві набіг на генерала, коли той зі своїми штабними офіцерами піднімався на сторожову вежу.
«Капітан Праскухін!» — сказав генерал.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
*' будь ласка, підіть до першого помешкання та скажіть другої батареї М полку, що є на роботі там, щоб вони покинули свою роботу, без жодного шуму покинули це місце і приєдналися до свого полку, який стоїть біля підніжжя гори в резерві.... Ви розумієте? Веди їх сам до їх полку».
І Праскухін бігом рушив до квартири.
Обстріли ставали все рідшими.
X.
«Це другий батальйон Мполк? — спитав Праскіхін, поспішаючи на місце і кидаючись на солдатів, що несли землю в мішках.
Михайлов, вважаючи, що запит до командира корпусу, виповз зі своєї ями і, прийнявши Праскухіна за полковника, підійшов* до нього, поклавши руку на козирок.
— Генерал дав наказ... щоб ви... були так добрі, йшли... якомога швидше... і, особливо, якомога тихіше, в тил... не саме в тил, а в резерв, — сказав Праскухін, скоса поглядаючи на вогонь противника.
Впізнавши Праскухіна і виявивши стан речей, Михайлов опустив руку, віддав наказ, і батальйон рушив у рух.
зібрали зброю, одягли плащі й вирушили.
Ніхто, хто цього не пережив, не може уявити собі, яку радість відчуває людина, покидаючи після тригодинного бомбардування такий небезпечний пост, як ложемент. Кілька разів протягом цих трьох годин Михайлов недаремно вважав свій кінець неминучим і звикав до переконання, що його безпомилково треба вбити і що він більше не належить цьому світу. Однак, незважаючи на це, він з великими труднощами втримався, щоб ноги не втекли разом з ним, коли він виступив з лож на чолі свого корпусу разом з Праскухіним.