У цей момент перед компанією спалахнуло полум'я. Пролунав гуркіт, від якого всі оглушили, каміння та осколки летіли високо в повітря
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
(не менше п'ятдесяти секунд, потім зверху впав камінь і розчавив ногу солдата). Це була бомба з підвищеної платформи, і той факт, що вона впала в середину роти, доводив, що французи помітили колону.
* Так вони посилають бомби!... Тільки дай нам на тебе, і ти відчуєш багнет тристороннього росіянина, прокляття!» — кричав командир роти таким голосом, що командир батальйону був змушений наказати йому мовчати і не шуміти.
Після цього встала перша компанія, а за нею друга. Їм наказали налагодити багнети, і батальйон пішов вперед. Пешт був такий наляканий, що зовсім не міг пригадати, чи далеко вони просунулися, чи куди, чи хто що зробив. Ходив, як п'яний. Та раптом з усіх боків спалахнули мільйони вогників, почувся свист і гуркіт. Він скрикнув і побіг, бо вони всі кричали й бігли. Потім він спіткнувся і впав на щось. Це був ротмістр (який був поранений на чолі своїх людей і який, прийнявши юнкера за французачоловік, схопив його за ногу). Потім, коли він звільнив ногу й підвівся, якийсь чоловік набіг йому на спину в темряві й мало не збив його знову; інший чоловік крикнув: «Прожени його! на що ти дивишся! "
Тоді він схопив рушницю і вдарив багнетом у щось м’яке. *'Ах, Діє! - вигукнув хтось жахливо пронизливим голосом, і тільки тоді Пешт виявив, що він заворошив француза. Холодний піт виступив по всьому його тілу. Він затрясся, наче в гарячці, і відкинув рушницю. Але це тривало лише мить; йому відразу здалося, що він герой. Він знову схопив рушницю і, крикнувши «ура!» натовпу, він кинувся геть від мертвого француза. Пройшовши близько двадцяти кроків, він дійшов до траншеї. Там застав наших і ротмістра.
«Я пробив одну людину!» — сказав він командиру.
«Ви хоробрий хлопець, барон».*
XII.
** Але, чи знаєте ви, Праскухін убитий, - сказав Пешт, супроводжуючи Калугіна, на зворотному шляху.
«Цього не може бути!»
«Але може. Я сам його бачив».*
«Прощавай, я поспішаю».
«Я задоволений, — думав Калугін, повертаючись додому, — мені вперше пощастило на службі. Це була велика участь, і я живий і цілий. Будуть чудові презентації, і я неодмінно отримаю золотий меч. І я теж на це заслуговую».
Доповівши генералу все необхідне, він пішов у свою кімнату, в якій сидів давно повернувся князь Галцин, який, чекаючи його, читав книгу, знайдену на столі Калугіна.