У казематі сиділи генерал Н., комендант бастіону, і ще шість офіцерів, серед яких був і Праскухін, обговорюючи різні подробиці конфлікт. Сидячи в цій затишній квартирі з блакитними шторами, з диваном, ліжком, столом, застеленим паперами, настінним годинником і святими картинами, перед якими горіла лампа, і дивлячись на ці ознаки житла, і на товсті (двадцять вісім дюймів) балки, що утворювали стелю, і слухаючи постріли, заглушені казематом, Калугін точно не міг зрозуміти. як він двічі дозволив, щоб його охопила така непростима слабкість. Він був злий на себе і прагнув небезпеки, щоб піддати себе ще одному випробуванню. «Я радий, що ви тут, капітане», — сказав він морському офіцеру в плащі штабного офіцера, з великими вусами і Георгіївським хрестом, який увійшов у цю мить у каземат, і попросив генерала дати йому кількох людей, щоб він відремонтував дві амбразури на своїй батареї, які були зруйновані. «Генерал наказав мені поцікавитися, — продовжував Калугін, коли командир батареї перестав звертатися до генерала, — чи можуть ваші гармати стріляти дробом в окопи».
«Лише одна моя гармата зробить це», — грубо відповів капітан.
«Ходімо подивимося, все одно».
Капітан насупився і сердито буркнув:
«Я вже провів там цілу ніч, і я прийшов сюди, щоб спробувати трохи відпочити», - сказав він. «Ти не можеш піти сам? Мій помічник, лейтенант Карц, там, і він тобі все покаже».
Капітан уже шість місяців командував цією, однією з найнебезпечніших батарей — і навіть коли не було казематів, він жив без допомоги в бастіоні та серед матросів із самого початку облоги, і мав серед них репутацію хоробрості. Тому його відмова особливо вразила і здивувала Калугіна. «Ось чого варта репутація!» — подумав він.
— Ну, тоді я піду сам, якщо ви дозволите, — сказав він дещо жартуючим тоном капітану, який, однак, не звернув ні найменшої уваги на його слова.
Але Калугін не замислювався про те, що всього в різний час він провів на бастіоні годин п'ятдесят, а капітан прожив там шість.