Небо було чисте й темне; зірки та вогонь бомб у безперервному русі та розрядах яскраво виблискували крізь темряву. У темряві виднілися велика біла будівля батареї і початок мосту. Буквально кожну секунду кілька артилерійських пострілів і вибухів, що йшли один за одним у швидкій послідовності або відбувалися одночасно, стрясали повітря все більшим громом і виразністю. Крізь цей гуркіт і ніби його повторення було чути меланхолійний плескіт хвиль. З моря дув слабкий вітерець, і повітря було важким від вологи. The брати ступили на міст. Солдат незграбно вдарив рушницею по руці й крикнув:
* Хто там йде? "
— Солдат.
«Наказ нікого не пропускати!»
«Що з того! У нас є справа! Треба пройти!»
«Запитайте офіцера».
Офіцер, який дрімав, сидячи на якорі, підвівся і наказав пропустити їх.
** Ви можете піти тим шляхом, але не цим. Куди ти їдеш, все до купи! — вигукнув він транспортним вагонам, заваленим габіонами, які скупчилися біля входу.
Коли вони спускалися до першого понтону, брати зустріли солдатів, які йшли звідти і голосно розмовляли.
«Якщо він отримав свої боєприпаси, значить, він розрахувався повністю — ось що!»
— Ех, браття, — сказав інший голос, — коли ви переїдете на Північну, то побачите світ, хоч небо! Повітря зовсім інше.
1
** Ви можете сказати більше! – сказав перший оратор. – Туди днями прилетів проклятий снаряд, і він відірвав ноги двом морякам, так що....."
Перший понтон брати пройшли, чекаючи вагона, і зупинилися на другому, який вже частинами був затоплений водою. Вітерець, який здавався слабким усередині країни, тут був дуже сильним і налітав поривами; міст хитався туди-сюди, і хвилі, шумно б’ючись об балки, зриваючи троси та якорі, заливали дошки. Праворуч шуміло й темніло похмуро вороже море, відокремлене нескінченною рівною чорною смугою від зоряного горизонту, який був світло-сірим у своєму відблиску; вогні спалахували далеко на ворожому флоті; ліворуч височіли чорні щогли одного з наших суден, і було чути, як хвилі б’ються об його корпус; було видно пароплав, який шумно й стрімко рушив із Північної.