Багато солдатів уже хропіли. Віанг теж розтягнувся на підлозі, а старий сержант, розкинувши плащ, хрестився й бурмотів молитви, готуючись спати, коли Володі захотілося вийти з бомбозахисту й подивитися, що робиться надворі.
«Приберіть свої ноги геть!» — кричав один солдат іншому, щойно той підвівся, і ноги розсунули вбік, щоб звільнити йому дорогу.
Вянг, який, здавалося, спав, раптом підвів голову і схопив Володю за край пальта.
**Давай, не йди! як ти можеш! — почав він плаксиво-благальним тоном. — Ви ще нічого не знаєте; вони там весь час по нас стріляють; тут краще».
Але, незважаючи на благання Віянга, Володя вибрався з бомбозахисту і сів на поріг, де вже сидів Мельников.
Повітря було чисте й свіже, особливо після бомбозахисту — ніч була ясна й тиха. Крізь гуркіт розрядів було чути звуки коліс возів, що підвозили габіони, і голоси людей, які працювали над журналом. Над їхніми головами було високе зоряне небо, на якому спалахували вогняні смуги, нанесені бомбами; за аршин, ліворуч, крихітний отвір вів до іншого бомбозахисту, крізь який було видно ноги й спини солдатів, що жили там, і крізь який було чути їхні голоси; спереду було видно підвищення, утворене пороховим склепом, і навпересіч йому пурхали зігнуті фігури людей, а на ньому, на самій вершині, серед куль і бомб, які безупинно свистіли повз це місце, стояла висока постать у чорній палетці, з руками в кишенях і ногами, що ступали по землі, яку інші чоловіки діставали в мішках. Часто бомба пролітала над печерою і розривалася недалеко від неї. Солдати, які займалися підвезенням землі, зігнулися і відбіг убік; але чорна постать ніколи не рухалася; продовжував тихенько топтати ногами бруд і залишався на місці в тій же позі, що й раніше.
«Хто цей чорний?» — запитав Володя Мельникова.
«Я не знаю, я піду і подивлюся».
** Не йди! це не потрібно».
Але Мельников, не звертаючи на нього уваги, підійшов до чорної постаті й простояв біля нього стерпно довго, такий же спокійний і непорушний, як і сам чоловік.
«Це людина, яка відповідає за журнал. Ваша честь!» — сказав він, повернувшись. **Він пробитий бомбою, тому піхотинці приносять ще землю».
Час від часу здавалося, що бомба летить просто до дверей бомбозахищеного приміщення. У таких випадках Володя стискався в куток, а потім знову визирав, дивлячись угору, чи не йде звідкись інший. Хоча Віанг зсередини бомбозахисту неодноразово благав Володю повернутися, останній три години сидів на порозі й відчував своєрідне задоволення від таким чином спокушаючи долю і спостерігаючи за польотом бомб. Ближче до кінця вечора він дізнався, звідки велася здебільшого стрілянина і куди вдарили постріли.
XXII.