Дійшовши до кургану Малакова й піднявшись на схил, він помітив, що Віанг, який не відставав від нього ні на крок і який здавався таким доблесним хлопцем удома в будинку, весь час відхилявся вбік і нахиляв голову, ніби всі гарматні ядра та бомби, які дуже часто пролітали в цій місцевості, летіли просто на нього. Дехто з солдатів робив те саме, і на обличчях більшості з них читався якщо не страх, то принаймні тривога. Ця обставина довершила самовладання Володі й остаточно підбадьорила його.
* Так ось і я на Малаковому кургані, який я уявляв собі в тисячу разів страшнішим! І я можу йти, не хилячи голови перед бомбами, і наляканий набагато менше, ніж решта! Так я все-таки не боягуз}» — подумав він із захопленням і навіть із якоюсь захопленою самодостатністю.
Але незабаром це почуття було похитнуте видовищем, на яке він натрапив у сутінках, на Корніловській батареї, шукаючи командира бастіону. Четверо матросів стоять біля брустуру тримали за руки й ноги закривавлене тіло чоловіка без черевиків і пальта й, хитаючись, намагалися перекинути його через вали.
(На другий день бомбардування в деяких місцевостях виявилося неможливим винести трупи з бастіонів, тому їх скинули в траншеї, щоб вони не заважали діям батарей.)
Володя якусь мить стояв, скам'янівши, побачивши, як труп захитався на вершині брусту, а потім покотився в рів; але, на щастя для нього, командир бастіону зустрів його там, передав накази та надав путівника до батареї та бомбозахистів, призначених для його служби. Не будемо перераховувати інші небезпеки і розчарування, яких зазнав наш герой того вечора: як замість стрільби, яку він бачив на Волковому полі, за правилами влучності й точності, яку він сподівався тут зустріти, він знайшов два тріснуті міномети, один з яких був розбитий дулом гарматного ядра, а другий стояв на шпонці,
тери зруйнованої платформи; як він не міг знайти робітників до наступного ранку, щоб відремонтувати платформу; як жоден заряд не мав ваги, зазначеної в «Керівництві»; як двоє солдатів його командування були поранені, і як він двадцять разів був на відстані волосини від смерті.
На щастя, йому в помічники призначили гігантського розміру капітана-гарматника, матроса, який служив на мінометах від початку облоги і який переконав його в доцільності їх використання, провів уночі з ліхтарем по всьому бастіону, ніби це був його власний город, і який обіцяв завтра все привести в належний стан.