Севастопольська армія, як похмура,
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
бурхливе море, тремтячи всією своєю масою, коливаючись, пронизуючи затоку, міст і північні укріплення, повільно рухалося крізь непроглядну темряву ночі; подалі від місця, де воно залишило стільки своїх хоробрих братів, від місця, просякнутого його кров’ю, від місця, яке воно захищало одинадцять місяців від ворога, удвічі могутнішого за нього самого, і яке тепер йому було наказано покинути без бою.
Перше враження, яке ця команда справила на кожного росіянина, було неймовірно сумним. Другим почуттям був страх переслідування. Чоловіки відчули, що вони беззахисні, щойно покинули місця, на яких звикли воювати, і неспокійно збилися один до одного в темряві, біля входу на міст, який гойдався від сильного вітерця.
Піхота просувалася вперед із ударом багнетів і натовпом полків, спорядження та зброї; Кавалерійські офіцери пробиралися з наказами, жителі та військові слуги, що супроводжували багаж, плакали й благали дозволити їм переправитися, тоді як артилерія,
1
поспішаючи зійти, з гуркотом коліс пробилися до бухти. '
Незважаючи на відволікання, викликані різноманітними й тривожними вимогами до їхньої уваги, інстинкт самозбереження та бажання якомога швидше втекти з цього жахливого місця смерті були присутні в кожній душі. Цей інстинкт був і в смертельно пораненого солдата, який лежав серед п'ятисот інших поранених на кам'яному бруківці Павловської набережної і благав Бога послати смерть; і в ополченця, який з останніх сил втиснувся в щільний натовп, щоб звільнити дорогу генералу, що проїжджав повз, і в генерала, який відповідав за транспортування, який стримував поспіх солдатів, і в матроса, який заплутався в батальйоні, що рухався, і який, розчавлений натовпом, що піднявся, втратив подих, і в пораненому офіцері, який несли його на носилках чотири солдати, які, зупинені натовпом, поклали його на землю біля Миколаївської батареї, і в артилерист, який служив своїй рушниці шістнадцять років і який, за командою свого начальника, для «його незрозумілого» викинув за борт.
262 СЕВАСТОПОЛЬ IJV СЕРПН.
гармати, за допомогою своїх товаришів, перекинув їх через крутий берег у затоку; і в людях флоту, які щойно закрили ілюмінатори кораблів і пожадливо відпливли на своїх човнах. Переходячи на дальній кінець мосту, майже кожен солдат знімав кашкет і хрестився.
Але за цим інститутом існував інший, гнітючий і набагато глибший; це було почуття, яке нагадувало каяття, сором і ненависть. Майже кожен солдат, дивлячись на покинутий Севастополь, з північного берега, зітхав з невимовною гіркотою серця, грізно кидав ворога.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]