До нього підійшов пухкий лікар із чорними вусами й розстібнув йому пальто. Козельцоф дивився поверх підборіддя на те, що лікар робив з його раною, і на обличчя лікаря, але не відчував болю. Лікар закрив рану сорочкою, витер пальці об спідниці свій плащ і, не кажучи й не глянувши на пораненого, пішов до когось іншого.
Очі Козельцова машинально спостерігали те, що відбувалося перед ним, і, згадуючи, що він був у п'ятому бастіоні, він з надзвичайним почуттям самовдоволення думав, що він добре виконав свій обов'язок і що вперше за всю свою службу поводився так красиво, як це було можливо, і не було в чому собі докоряти. Лікар, перев'язавши рану іншого офіцера, вказав на Козельцова і щось сказав священику з величезною рудою бородою і хрестом, який стояв поруч.
«Що! Я помираю}» — запитав Козельцов священика, коли той підійшов до нього.
Священик, нічого не відповідаючи, прочитав молитву і вручив пораненому хрест.
Козельцову смерть не страшна. Він схопив слабкими руками хрест, притиснув його до губ і заплакав.
** Ну, французи були відбиті? — запитав він у священика твердим тоном.
«Перемога залишилася з нами в кожному пункті», — відповів священик, щоб утішити
пораненого, приховуючи від нього, що на Малаковому кургані вже розгорнуто французьке знамено.
— Слава Богу! — сказав поранений, не відчуваючи сліз, що текли по його щоках.
На одну мить йому спала на думку думка про брата. «Нехай Бог дасть йому таку ж долю», — сказав він собі.
XXV.
Але Володю така ж доля не чекала. Він слухав розповідь, яку саме розповідав йому Васін, як пролунав крик: «Французи йдуть!» Кров на мить прилила до Володіного серця, і він відчув, як його щоки похолонули й поблідли. Якусь секунду він залишався нерухомим, але, озирнувшись довкола, помітив, що солдати з стерпною незворушністю застібають шинелі й виповзають один за одним. Хтось навіть, мабуть, Мельников, жартома зауважив:
«Вийдіть і запропонуйте їм хліб-сіль гостинності, діти!»
Володя в компанії з Віянгом, який не відходив від нього ні на крок, виповз із бомбозахисту й побіг до батареї.
Артилерійського вогню з обох сторін не було. Не стільки спокою солдатів пробудив його мужність, скільки жалюгідне й неприховане боягузтво Віанга. ** Чи можу я бути таким, як він? "
— сказав він собі й весело побіг далі до брустуру, біля якого стояли його міномети. Йому було чітко видно, що французи прямують на нього через відкритий простір і що маса їх, блискаючи на сонці багнетами, рухається в найближчих окопах.
Один, невисокий, широкоплечий хлопець, у мундирі зуавів і озброєний мечем, побіг попереду й перестрибнув через рів.