Але раптом думка про Всемогутнього Бога, який може зробити все і який чує кожне благання, чітко прийшла йому в голову. Він став на коліна, перехрестився і склав руки, як його вчили в дитинстві, коли він молився. Цей жест одразу повернув йому відчуття втіхи, про яке він давно забув.
«Якщо мені доведеться померти, якщо я повинен перестати існувати,* нехай буде воля Твоя, Господи», — думав він; «Нехай це буде швидко; але якщо потрібна хоробрість і твердість, якої я не маю, дай мені їх; визволи мене від ганьби й ганьби, яких я не можу винести, але навчи мене, що робити, щоб виконати волю Твою».
Його дитяча, перелякана, вузька душа раптом підбадьорилася; воно прояснилося, і побачили широкі, блискучі та нові горизонти. Протягом короткого періоду, поки тривало це відчуття, він відчув і подумав багато іншого, і незабаром тихо й байдуже заснув під безперервний гуркіт бомбардування та брязкіт віконних шиб.
Великий Господи! тільки ти чув і тільки ти знаєш ті палкі, розпачливі молитви,
igo СЕВАСТОПОЛЬ В СЕРПНІ.
невігластво, стурбоване каяття, ті благання про зцілення тіла й просвітлення розуму, що зійшли до тебе з того страшного краю смерті, від генерала, який за мить до того думав про свій георгіївський хрест на шиї, усвідомлюючи в своєму жаху твоєї близької присутності, до простого солдата, який звивався на голій землі Миколаївської батареї і благав тебе. щоб дати йому там винагороду, несвідомо передбачену, за всі його страждання.
XIV.
Старший Козельцов, зустрівши на вулиці солдата свого полку, разом із ним негайно попрямував до п’ятого бастіону.
— Тримайся під стіною, ваша честь, — сказав солдат.
*' Для чого } "
* Це небезпечно, ваша честь; Один проходить, — сказав солдат, прислухаючись до вереску гарматного ядра, що влучило в суху дорогу з іншого боку вулиці.
Козельцов, не звертаючи уваги на солдата, сміливо пройшов серединою вулиці.
Це були ті самі вулиці, ті самі пожежі, тепер ще частіші, звуки, стогони, зустрічі з пораненими, і ті самі батареї, бруствери й окопи, що були навесні, коли він востаннє був у Севастополі; але все це чомусь тепер було більш меланхолійним і, водночас, більш закоханим.
енергійні, отвори в будинках стали більшими, у вікнах уже не було світла, за винятком будинку Кущиних (лікарня), не можна було зустріти жодної жінки, колишній тон звичаю та свободи від опіки вже не панував над усім, а натомість певний відбиток важкого очікування, втоми та серйозності.
Але ось уже останній окоп, а ось і голос солдата П полку, який має упізнав колишнього командира своєї роти, а ось третій батальйон стоїть у темряві, притиснувшись до стіни, і час від часу, на мить, освітлюється розрядами, і звуком приглушеної розмови, і брязкотом гармат.