Тейн Краут був світлим, красивим, хвацьким офіцером, з густими рудуватими вусами та вусами; він говорив російською капітально, але занадто вишукано і правильно для росіянина. На службі і в житті він був таким же, як і в мові; він служив дуже добре, був великим товаришем і найвірнішим з людей у грошових справах; але просто як чоловікові йому чогось бракувало, саме тому, що все в ньому було таке чудове. Як і всі росіяни-німці, через дивне протиріччя з ідеальним німцем, він був «praktisch» у найвищому ступені.
«Ось він, наш герой з’явився!» — сказав капітан, коли Краут, розмахуючи руками й бряцаючи шпорами, увійшов до кімнати. «Що тобі, Фрідріху Крестьянич, чаю чи горілки?»
«Чаю я вже замовив, — відповів він, — але можу випити й горілки, щоб відсвіжити душу. Дуже радий знайомству; Я благаю, щоб ти любив нас і виявляв свою ласку, — сказав він Володі, який підвівся і вклонився йому. — Штабс-капітан Краут.... Сержант на бастіоні повідомив мене, що ви прибули вчора ввечері.
«Дуже вдячний за ваше ліжко; я провів у ньому ніч».
«Сподіваюся, вам було зручно? Одна з ніг зламана; але ніхто не може стояти на церемонії — під час облоги — ви повинні її підперти».
«Ну, а тепер пощастило тобі на годиннику }» — запитав Дяденко.
— Так, гаразд, тільки Скворцов потрапив, а один з лафетів ми вчора ввечері ремонтували. Щоку розтрощило на атоми.
Він піднявся зі свого місця і почав ходити вгору та вниз; було ясно, що він цілком перебував під впливом того приємного відчуття, яке відчуває людина, яка щойно уникла небезпеки.
«Ну, Дмитре Гаврилич, — сказав він, стукаючи капітана по коліну, — як у вас справи, мій милий? Як щодо підвищення?
«Ще нічого».
«Ні, і нічого не буде, — вставив Дяденко, — я вам це раніше доводив».
"Чому не буде }"
«Тому що історія не була належним чином записана».
«Ой ти, сварливий хлопче, сварливий
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
товариш! — сказав Краут, весело посміхаючись, — звичайний упертий малорос! Тепер, просто щоб спровокувати вас, він видасть вашого лейтенанта».
«Ні, не буде».
— Віанг! Принеси мені мою люльку й наповни її, — сказав він, обернувшись до юнкера, який негайно поспішив з люлькою.
Краут зробив їх усіх жвавими; розповідав про бомбардування, розпитував, що відбувалося за його відсутності, вступав з кожним у розмову.
XVIII.
«Ну, як справи? Ти вже влаштувався в нас?» — запитав Володю Краут....— Вибачте, як вас звуть і по батькові? Такий у нас в артилерії звичай, знаєте.
— Ні, — сказав Володя; «Я не знаю, що робити. Я сказав капітану, що коня в мене немає, і грошей теж немає, поки не дістану на фураж і на дорогу. Я хочу тим часом попросити коня в командира батареї, але боюся, що він мені відмовить».