— Гроші, гроші! — сказав Козельцов номер один, увійшовши до сараю, і втупившись очима, залучено. невибаглива жадібність на купі банкнот. — Позичиш мені половину, Василю Михайличу!
Комісар зіщулився, побачивши відвідувачів, і, змітаючи гроші, вклонився їм, не встаючи.
«Ох, якби це було моє! Це державні гроші, мій любий. А хто це у вас з собою?» — сказав він, кидаючи гроші в скриньку, що стояла біля нього, і дивлячись на Володю.
— Це мій брат, щойно прийшов з військової академії, ми обидва прийшли дізнатися від вас, де наш полк дислокується.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
— Сідайте, панове, — сказав офіцер, встав і зайшов до сараю, не звертаючи уваги на гостей. — Чи не вип’єте чогось? Якогось портера, наприклад? сказав він.
— Не кидайся, Василю Михайловичу.
Володя був вражений розміром комісаря, його недбалістю в манері, з якою пошаною до нього звертався брат.
«Це, мабуть, один із їхніх дуже гарних офіцерів, якого всі поважають. Правда, він простий, але гостинний і хоробрий», — подумав він, боязко й скромно сідаючи на диван.
«Де наш полк, то...» — гукнув старший брат у дощату хату.
"Що?"
Він повторив своє запитання.
«Цейфер був сьогодні тут. Він сказав мені, що вони переїхали на п'ятий бастіон».
«Це правда?»
«Якщо я так кажу, то це має бути правдою; але все одно знає лише двійка! Він би не думав, що збреше. Чи не хочеш мати швейцара}», — сказав комісарський офіцер, усе ще з намету.
1
** Зроблю, будь ласка», — сказав Козельцофф.
— А вип’єте, Осипе Ігнатовичу? — пролунав голос у наметі, мабуть, звертаючись до сплячого комісара. *' Ви достатньо спали; зараз п'ята година».
«Чому ви мене хвилюєте? Я не сплю», — відповів пронизливий, млявий голосок.
«Ну, вставай! Нам без тебе дурно».
І комісар вийшов до своїх гостей.
«Приведіть сімферопольського вантажника!» — крикнув він.
До кабінки увійшов слуга з пихатим виразом обличчя, як здалося Володі, і, штовхнувши Володю, висмикнув швейцара з-під лави.
Невдовзі пляшка портера була спустошена, і розмова точилася в тому самому стилі досить довго, коли стулок намету розкрився і звідти вийшов невисокий, свіжого кольору чоловік, у синьому халаті з китицями, у кашкеті з червоною окантовкою й кокардою. У момент появи він розгладжував свої невеликі чорні вуса і, не дивлячись на килимки, відповідав на привітання офіцера ледь помітним рухом плечей.
«Я теж вип’ю склянку!» — сказав він, сідаючи біля столу. «Ти що, з Петербурга приїхав, юначе?» — сказав він, люб'язно звертаючись до Володі.
«Так, сер, я їду до Севастополя».
"Ти сам зробив заявку }"
«Так, сер».