На возі, попереду, сидів збоку бородатий росіянин у баранячій шапці і, тримаючи під ліктем приклад батога, перев'язував батіг. Позаду нього на возі хиталися близько п'яти вояків у різних позах. Один, хоч і блідий, худий, з перев’язаною рукою і накинутим на сорочку плащем, хоробро сидів посеред воза і, побачивши офіцера, намагався торкнутися свого кашкета, але відразу ж (згадуючи, мабуть, що він був поранений) удав, що хотів тільки почухати собі голову. Інший лежав поруч із ним на дні фургона; все, що було видно, це дві руки, які чіплялися за поручні вагона, і його коліна, підняті млявими, як швабри, коли вони гойдалися в різних напрямках. Третя,
з опухлим обличчям і забинтованою головою, на якій була покладена його солдатська кашкет, сидів на боці, звісивши ноги над кермом, і, спершись ліктями на коліна, здавалося, занурений у роздуми. Саме до нього звернувся офіцер, що проходив повз.
«Должников!» — вигукнув він.
— Ось, — відповів солдат, розплющуючи очі й знімаючи кашкет, таким хрипим і хрипким басом, що здавалося, ніби двадцять солдатів одночасно вигукнули.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
Свинцеві та запливлі очі солдата оживилися; він, мабуть, упізнав свого офіцера.
** Бажаю Ваша честь здоров'я! — почав він знову тим самим різким басом, що й раніше.
« Де зараз дислокується полк }»
«Він був дислокований у Севастополі, але вони мали рушити в середу, ваша честь».
«Я не знаю; це, мабуть, було до Сіверної, ваша честь! Сьогодні, ваша честь», — додав він протягаючим голосом, одягаючи свій
Кеп, "вони почали стріляти поперек, здебільшого бомбами, які доходять навіть до затоки; сьогодні вони жахливо б'ються, так що..."
Далі не можна було почути, що говорив солдат; але з виразу його обличчя та з його позиції було видно, що він вимовляє невтішні зауваження з відтінком злоби людини, яка страждає.