Штабс-капітану Михайлову було так приємно ходити в цій компанії, що він забув,
дорогий лист від Т і похмурі думки яка напала на нього у зв'язку з майбутнім від'їздом на бастіон. Він залишався з ними, поки вони не почали розмовляти виключно між собою, уникаючи його поглядів, даючи йому зрозуміти, що він може піти, і, нарешті, зовсім покинув його. Але штабс-капітан, тим не менше, був задоволений, і, проходячи повз Юнкера * Барона Пешта, який був особливо пихатим і самовпевненим з попередньої ночі, першої, яку він провів у бомбозахищеному п’ятому бастіоні, і тому вважав себе героєм, він анітрохи не образився на зухвалий вираз обличчя, з яким юнкер випростався і скинув свій капелюх перед ним.
* Цивільна особа без військової підготовки, прикріплена до полку унтер-офіцером, який згодом може стати звичайним офіцером.
IV.
Коли згодом штабс-капітан переступив поріг своєї квартири, йому спали на думку зовсім інші думки. Він озирнувся по своїй кімнатці з нерівною земляною підлогою і побачив вікна всі перекошені, заклеєні папером, своє старе ліжко з прибитим цвяхами килимком, на якому була зображена дама на коні, а над ним висіли два тульські пістолі, брудний диван кадета, який жив з ним, і який був покритий ситцевим покривалом; він побачив свого Микиту, який, з неохайним, лойним волоссям, піднявся з підлоги, чухаючи голову; він побачив свій старовинний плащ, зайву пару чобіт і невеликий оберемок, з якого визирав шматочок сиру, і шийку портерської пляшки, наповненої горілкою, яку приготували для вживання на бастіоні, і раптом згадав, що він повинен був цієї ночі зі своєю ротою піти до укріплень.
«Так суджено, що я буду вбитий цієї ночі», — подумав капітан...." Я відчуваю це. І головне в тому, що мені не потрібно було йти, я запропонував себе. А людина, яка висувається вперед, завжди вбивається. А що з тим проклятим Непшисецьким } Цілком можливо, що він зовсім не хворий; і вони вб'ють іншу людину заради нього, вони безпомилково вб'ють його. Але якщо мене не вб'ють, то, мабуть, мене підвищать. Я бачив, як зрадів командир полку, коли я попросив його дозволити мені поїхати, якщо поручик Непшисецький захворів. Якщо не стану майором, то неодмінно отримаю Володимирський хрест. Я вже тринадцятий раз був на бастіоні. Ах, тринадцяте - нещасливе число. Вони точно вб'ють мене, я відчуваю, що мене вб'ють; але хтось мав йти, лейтенанту корпусу йти було неможливо. І, що б не сталося, від цього залежить честь полку, честь війська. Це був мій обов'язок йти... так, мій святий обов'язок. Але в мене є передчуття».