— А потім — нічого; тільки шкіра почала тягнутися, ніби її сильно потерли. Перше, що треба. Ваша Високоповажність, — це взагалі не думати. Якщо ви ні про що не думаєте, це нічого не означає. Люди страждають від думок більше, ніж від чогось іншого.
У цей момент жінка в сірому смужку плаття і чорна хустина, пов'язана навколо її голови, наближається до вас.
Вона приєднується до вашої розмови з матросом і починає розповідати про нього, про його страждання, про його розпачливе становище протягом чотирьох тижнів і про те, як він, був поранений, зупинив носіння, щоб побачити залп нашої батареї, як великий князь розмовляв з ним і дав йому двадцять п’ять карбованців, і як він сказав йому, що хоче повернутися до бастіону, щоб керувати молодшими, навіть якщо він не міг працювати. себе. Промовляючи все це на видиху, жінка поглядає то на вас, то на матроса, який відвернувся, наче не чув її, і зриває з подушки ворсинки, а очі її виблискують якимось ентузіазмом.
«Це моя домогосподарка. Ваша Високоповажність!» — каже вам матрос із таким виразом, ніби кажучи: «Ви повинні її вибачити». Всі знають, що це по-жіночому — вона говорить дурниці».
Починаєш розуміти захисників Севастополя. Вам чомусь стає соромно за себе в присутності цієї людини. Ви хотіли б сказати йому дуже багато, в щоб висловити йому свою симпатію і захоплення; але ти не знаходиш слів, або ти незадоволений тим, що спадає тобі на думку, — і ти мовчки благоговієш перед цією мовчазною, несвідомою величчю і твердістю душі, цією скромністю перед обличчям його власних заслуг.
«Ну, дай Бог тобі якнайшвидшого одужання», — кажеш ти йому і зупиняєшся перед ще одним інвалідом, який лежить на підлозі і, здається, чекає смерті в нестерпних муках.
Це блондин із блідим, опухлим обличчям. Він лежить на спині, викинувши ліву руку, у положенні, яке виражає жорстокі страждання. Його пересохлий відкритий рот з працею видає стерторне дихання; його блакитні свинцеві очі підкочуються, а з-під ватного покривала стирчать залишки правої руки, оповита бинтами. Гнітючий запах трупа сильно вражає вас, і всепоглинаючий внутрішній вогонь, який пронизує кожну кінцівку страждаючого, здається, також проникає в вас.
*'Він без свідомості}» — запитуєте ви у жінки, яка підходить до вас і дивиться на вас ніжно, як на рідну.
1
«Ні, він усе ще чує, але йому дуже погано», — додає вона пошепки. * Я йому сьогодні чаю подала, — а як чужий, то ще треба пожаліти! — і майже не скуштував».
«Як ти себе почуваєш?» — запитаєте ви його.
Поранений повертає очі на звук вашого голосу, але він вас не бачить і не розуміє.
«У мене колотить серце».