тепла рука; але перший був одягнений у штани з верблюжої шерсті, без рукавичок, у потертому пальті, і обличчя його було дуже червоне та вкрите потом, а другий кричав так голосно й незв’язно, що було гидко ходити з’ ними, особливо в присутності офіцерів у білих рукавичках (з одним із яких, ад’ютантом, штабс-капітан Михафлов обмінявся поклонами).; і міг би вклонитися іншому штабному офіцеру, оскільки двічі зустрічав його в будинку спільного знайомого). Крім того, яке задоволення було йому прогулюватися з цими двома панами, Обжогофом і Сусліковим, коли він того дня вже шість разів зустрічався з ними і тиснув їм руку? Не для цього він прийшов.
Він хотів підійти до ад’ютанта, з яким він обмінявся поклонами, і вступити в розмову з цими офіцерами не для того, щоб капітани Обжогоф, Сусліков і лейтенант Паштецький бачили, як він з ними розмовляє, а просто тому, що вони були люди приємні, і, крім того, вони знали новини і сказали б їх.
Але чому капітан Михайлов боїться і чому не зважується підійти до них }
«Що, якби вони всі відразу відмовилися мене визнати, — думає він, — або, вклонившись мені, продовжили розмову між собою, ніби мене не було, або підуть від мене зовсім і залишать мене стояти одного серед аристократів» Слово аристократи (в значенні вищого, обраного кола, будь-якого становища) набуло за деякий час у нас, у Росії, великої популярності й проникло в нас. у кожну місцевість і в кожен клас суспільства, куди проникла марнославство — між купцями, серед чиновників, письменників і офіцерів, до Саратова, до Мамадуїша, до Вінниці, скрізь, де є люди.
Для капітана Обжогова штабс-капітан Михайлов був аристократом. Для штабс-капітана Міхафлова ад'ютант Калугін був аристократом, тому що він був ад'ютантом, і був у таких стосунках з іншими ад'ютантами, що називав їх "ти"! Для ад'ютанта Калугіна граф Нордофф був аристократом, тому що він був ад'ютантом у штабі імператора.
Марнославство! марнославство! і суєта всюди, навіть на краю могили, і серед людей, готових на смерть за найвищі переконання. Марнославство! Це повинно будь то характерна риса і особлива хвороба нашого століття. Чому про цю пристрасть серед людей колишніх днів не було чути нічого більше, ніж про віспу чи холеру? Чому Гомер і Шекспір говорили про кохання, славу, страждання, тоді як література нашої епохи є нічим іншим, як нескінченною оповіддю про снобів і марнославство?