Цей м'яч злить командира батареї; він наказує зарядити другу і третю гармату, ворог теж починає нам відповідати, і ти відчуваєш інтерес, ти чуєш і бачиш цікаві речі. Знову вартовий кричить: «Кан-нон!» — і ви чуєте той самий рапорт і удар, той самий злив, або він кричить «Міномет!» — і ви чуєте монотонний, навіть досить приємний свист бомби, з яким важко зв’язати думку про жах; ви чуєте, як цей свист наближається до вас і збільшується, потім ви бачите чорну сферу, удар об землю, гучний вибух бомби, який можна відчути. Зі свистом і вереском знову летять осколки, каміння свистить у повітрі, а над тобою ллється бруд. Від цих звуків відчуваєш дивне відчуття насолоди і, водночас, жаху. У той момент, коли ви знаєте, що снаряд летить до вас, вам неминуче прийде в голову, що цей постріл вас уб'є; але почуття самолюбства підтримує вас, і ніхто не помічає ножа, який ріже ваше серце. Але коли кадр пролітає повз, не торкаючись тебе, у тобі виникає пожвавлення, якесь веселе, невимовно приємне почуття.
перемагає вас, але лише на мить, так що ви відкриваєте своєрідну чарівність у небезпеці, у цій грі життя і смерті, ви хочете, щоб гарматні ядра чи бомби вдарили ближче до вас.
Але вартовий знову кричить своїм гучним, товстим голосом: «Міномет!» Знову лунає крик, і бомба розривається, але разом із цим шумом чується стогін людини. Ви підходите до пораненого одночасно з носіями; він має дивний, нелюдський вигляд, укритий кров’ю та брудом. У моряка відірвана частина грудей. У перші миті на його забрудненому брудом обличчі видно лише страх і певний удаваний передчасний вираз страждання, властивий людям у такому стані; але в той же час, коли носилки підносяться до нього, і він кладеться на них здоровою стороною, ви помічаєте, що цей вираз замінюється виразом свого роду піднесення та високої, невимовної думки. Очі його сяють яскравіше, зуби зціплені, голова насилу тримається вище, і коли вони підіймають його, він зупиняє носіїв і каже своїм товаришам важко й тремтячим голосом: «Прощавайте, браття!» Він намагається сказати ще щось, і це видно зрозуміло.
що він хоче сказати щось зворушливе, але ще раз повторює: «Прощавайте, браття!»
У цю мить до нього підходить один із його товаришів по матросах, одягає кашкет на голову, яку поранений тримає до нього, і, байдуже махнувши рукою, спокійно повертається до своєї рушниці. * «Ось так із сімома чи вісьмома чоловіками щодня», — каже вам морський офіцер у відповідь на вираз жаху, який з’явився на вашому обличчі, коли він позіхає і скручує сигарету з жовтого паперу.